Аборигенні дикорослі рослини: знайомство, використання, вирощування

0
11142

Нинішнє розуміння раціонального та правильного харчування передбачає освоєння і використання широкого асортименту  овочевої продукції, що дозволяє урізноманітнювати харчування, подовжувати період споживання вітамінної продукції. На сучасному етапі розвитку аграрного сектору економіки актуальним залишається завдання удосконалення структури вирощування і споживання овочів за рахунок уведення в культуру нових цінних видів овочевих рослин, створення сортів малопоширених видів рослин для різних зон вирощування з метою розширення ареалу їх розповсюдження і освоєння у виробництво. Актуальною проблемою розвитку вітчизняного овочівництва є пошук, інтродукування, селекція і уведення у широке практичне використання  нових (нетрадиційних для певної зони, малопоширених, екзотичних) високопродуктивних видів і форм зеленних, пряно-смакових, пряно-ароматичних, делікатесних, лікарських рослин.

 За  даними  Держдепартаменту  сільського  господарства  США, людина використовує, вирощує і споживає в їжу близько 10 тис. видів рослин,  з  яких як  овочеві – 1,5 тисячі.  У  промисловому овочівництві України вирощують близько 40–50 видів, а городники та дачники – дещо більше, до 150 видів рослин. Так, у колишньому СРСР вченими,  які  вивчали  природні  ресурси,  тільки  пряно-ароматичних рослин,  перспективних  для  впровадження  у  виробництво  і  використання  як  замінники  класичних  прянощів,  виділено понад 100 видів.  Для  того,  аби  прянощі  надавали  стравам  бажані властивості, необхідно вивчати їх природу, особливості оброблюваних продуктів  і  виробів,  можливість  поєднання  прянощів  зі  спеціями та іншими  приправами,  дотримуватися  кількісного  співвідношення тощо.  Тільки  за  правильного  їх  використання,  дотримання  міри зберігається загальна гармонія їжі. Видовий  склад  рослин,  які  використовують  або  можливо використовувати  в  овочівництві  на  певній  території,  способи  їх вирощування, збирання, зберігання і використання залежать від таких основних  факторів:  природно-кліматичних  умов  місцевості,  історії народу,  національних  традицій,  культурних  відносин  з  іншими народами,  впливу  релігії,  технічних  можливостей,  зокрема  наявності відповідного обладнання для вирощування і зберігання продукції.

Отже, на сьогодні перед вітчизняними науковцями постає завдання розширити асортимент овочевих рослин для вітчизняного виробника. Вирішити цю проблему можливо кількома послідовними кроками: інтродукція і введення в культуру на певній території нетрадиційних рослин (у даному контексті таких, що можуть бути використані як овочеві),  паралельно з цим  для прискорення досягнення поставленої мети — створення вітчизняних конкурентоздатних, з високим адаптивним потенціалом сортів, а також всебічна освітня діяльність, науково-інформаційний супровід – ознайомлення потенційного споживача з господарськими властивостями і харчовою (кулінарною, лікувальною) цінністю нових (малопоширених, рідкісних) видів рослин. Створювані сьогодні сорти і гібриди малопоширених видів овочевих рослин, окрім зазначеної вище адаптивності, що є, власне, запорукою введення їх у культуру на певній території, мають вирізнятися високою продуктивністю, поліпшеним біохімічним складом, універсальністю використання, зовнішньою привабливістю (декоративністю), придатністю до  тривалого зберігання, промислової переробки, механізованого збирання та іншими ознаками  підвищення конкурентоспроможності товарної продукції, мати лікувально-профілактичні та протекторні властивості.

Першим важливим кроком у цьому напрямі є інтродукція (з  латинської «introductio» — «введення»). Сьогодні під інтродукцією розуміють, по-перше, просте перенесення рослин з одного регіону в інший; по-друге, перенесення з одного регіону в інший і сукупність методів, які сприяють процесам їх акліматизації; і, по-третє, — цілеспрямовану діяльність людини з введення в культуру у даному природно-історичному районі нових видів, родів, сортів і форм рослин (за Купцовим А.И., 1971; 1974). Третій напрямок в останній час визначається терміном «доместикація», або «одомашнення».

Проте, за твердженням вітчизняних вчених (Рябчун В.К. та ін., 2014),  ці трактування терміну «інтродукція» за своїм об’ємом не відповідають широті сучасної постановки робіт з інтродукції, зокрема, у визначенні цього терміну повинна знайти відображення, на їх переконання, і кінцева мета інтродукції як процесу освоєння і використання інтродуцентів у господарській практиці. Під час інтродукції може відбуватись два типи процесів: 1) натуралізація – коли рослина може зростати у новому пункті або нових умовах без суттєвих генетичних змін (відповідає першому визначенню інтродукції); 2) акліматизація – коли пристосування до нових умов зростання проходить шляхом змін у генотипі рослин або зміни співвідношення генотипів у популяції як результат природного та/або штучного добору (відповідає другому визначенню). Нерідко культивування інтродуцентів може здійснюватись лише у штучно створених умовах (у камерах штучного клімату, теплицях, in–vitro та ін.) із застосуванням особливих прийомів (яровизація, обробка фізіологічно активними речовинами, засобами захисту рослин тощо). Це переважно стосується тих випадків, коли треба залучити зразки видів і форм рослин, що несуть потрібні, особливо цінні гени для передачі аборигенним сортам, але за своїми біологічними властивостями вони не пристосовані до зростання у даних природно–кліматичних умовах. Коли ж йдеться про екзотичні форми рослин, що залучаються для культивування з метою одержання товарної продукції, то вирішується питання економічної доцільності.

Щодо рідкісних і зникаючих видів, то інтродукція дає змогу хоча б частково вирішувати проблему їх збереження як потенційних джерел цінних спадково обумовлених ознак. Отже, з’являється можливість ввести в культуру ті з них, що мають особливу цінність і потребують невідкладних заходів охорони, особливо види, які втрачені або втрачаються з місць зростання через господарське освоєння територій (Рябчун В.К. та ін., 2012).

Варто також наголосити, що основою розширення селекційної бази рідкісних і нетрадиційних видів рослин, без сумніву, є адаптивна інтродукція, що грунтується на основі насінної репродукції, дії природного і штучного відборів від покоління до покоління, дає змогу підвищувати адаптацію рослин, забезпечує формотворчі процеси. Адаптаційна здатність виду є найважливішим показником можливості формування культигенного ареалу за межами його природного зростання  (Клименко С.В., 2018).

Нашими багаторічними дослідженнями підтверджено, що дієвим шляхом поширення рідкісних, нетрадиційних видів рослин як сільськогосподарських культур в Україні є логічне продовження інтродукційного процесу – аналітична і синтетична селекція.

На сьогоднішній день є актуальною проблема якості рослинної сировини,  яку використовують  для  потреб  переробної  і  харчової галузей  промисловості та ресторанного господарства. Рослинну сировину  розподіляють  на  таку,  що  культивують (оброблювана),  та дикорослу. Загальновідомо, що потенціал традиційних культивованих рослин достатньо вичерпаний, отже необхідно більше уваги звертати  саме на малопоширені, нетрадиційні види, активізувати дослідження з  інтродукційної  роботи  та  використовувати  дикорослу  сировину місцевого  походження.  За  перших  двох  напрямів  вдасться  значно розширити  і  урізноманітнити  асортимент  продукції, а за  рахунок використання  дикорослої  сировини,  що  не  тільки  не  поступається культивованій за хімічним складом, а часто і перевершує її – суттєво збагатити харчовий раціон. Багатий хімічний склад дозволяє віднести пряно-смакову,  пряно-ароматичну  і  дикорослу  сировину  до натуральних  вітамінізаторів.  Значна  частина  дикорослих  рослин, сировина  яких  може  бути  використана  у  харчуванні (зокрема  як овочева), має лікарські властивості.

Без сумніву, у  сучасних  умовах  асортимент овочевої продукції і обсяг її вирощування в переліку видів рослин не повною  мірою  відповідає  вимогам  збалансованого  харчування. У  зв’язку  з  інтенсифікацією  аграрного  виробництва  останніми десятиліттями  значно  погіршився  стан  використання  рослинних ресурсів,  що  ростуть  у  природних  угіддях (лікарських,  медоносних, харчових рослин), тому на часі постає проблема щодо раціонального поводження  з  ними,  а  щодо  найбільш  рідкісних  і  цінних  видів – і  введення  в  культуру  з  метою  поширення  і більш  інтенсивного використання,  а  відтак – збільшення  обсягів  виробництва, гарантованого одержання сталих урожаїв цінної сировини. Для цього потрібно  проводити  масштабні  дослідження  з  інтродукції, розроблення елементів агротехнології у конкретній зоні вирощування, способів  раціонального  застосування  сировини.  У  цьому  контексті актуальним  є  і  питання  переробки  зібраної (культивованої  та дикорослої) сировини. Культивована  пряно-смакова,  пряно-ароматична  і  дикоросла рослинна  сировина  є  цінною,  основним  постачальником  вуглеводів, вітамінів,  мінеральних  солей,  фітонцидів  і  харчових  волокон, необхідних для нормального функціонування організму людини. Для підтримки  життя,  здоров’я  і  працездатності  людина  потребує  повноцінного  харчування,  що  передбачає  збалансоване  споживання основних  речовин – білків,  жирів  і  вуглеводів;  біологічно  активних речовин – мінеральних речовин, вітамінів, органічних кислот, ефірної  олії,  дубильних  речовин,  пігментів,  фітонцидів;  харчових  волокон  і  води.  Оригінальний  смак  і  неповторний  аромат  рослинам  надають наявні у них ефірні олії, що являють собою збірну групу органічних речовин. Додавання у меню здорових людей такого продукту  збуджує апетит, поліпшує травлення і засвоєння основної їжі, дезинфікує живі тканини  і  підвищує  їх  стійкість  до  хвороб,  є  основним  резервом поповнення біологічно активними речовинами для організму людини. Таким  чином,  дана  сировина  є  вагомим  додатком  до  основної (культивованої) овочевої продукції. Споживання  продукції  у  висушеному  вигляді  дає  можливість цілорічного споживання вітамінної продукції. У  природних  умовах  на  території  України  зростають  дикорослі рослини,  у  яких  придатна  для  використання  у  харчуванні  не  тільки надземна маса (трава), а й підземні органи – корені, кореневища, бульби. Аналіз  наукових джерел і публікацій у періодичних виданнях щодо  використання  таких  видів рослин у  харчовій  промисловості свідчить про недостатній рівень вивчення цього аспекту. 

Одним  із дієвих напрямів у збагаченні генетичного різноманіття для використанні у селекційній практиці є залучення у роботу диких родичів культурних рослин та місцевих форм рослин. Дикі родичі – це види дикої флори, еволюційно-генетично близькі до культурних рослин, що входять з ними до одного роду, уведені у культуру напряму (окультурені) або приймали участь у формуванні культурних рослин шляхом використання у схрещуваннях (цілеспрямованих чи спонтанних), а також потенційно придатні для створення або поліпшення сортів культурних рослин (Chukhina, 2011). Попри багате різноманіття диких родичів культурних рослин, їх потенційну  здатність протистояти  широкому спектру проблем (посушливим умовам, хворобам, шкідникам), їх ще не у повній мірі використовують  для поліпшення культурних рослин. Серед напрямів їх використання у селекції – схрещування культурної рослини з диким родичем, повторні схрещування, дослідження і аналіз гібридного покоління, добір за бажаними ознаками. Але першим етапом досліджень у цьому напрямі є саме пошук, мобілізація, збереження і розмноження диких родичів з метою розширення ресурсної бази для наступного залучення у селекційний процес.

Мета даної статті – для початку ближче познайомитися з ботанічними характеристиками і біологічними особливостями, цінністю і напрямами використання сировини, зокрема в кулінарії як овочевої продукції, вимогами і особливостями вирощування в культурі низки аборигенних дикорослих видів рослин, поширених (у більшій чи меншій мірі) у природних угіддях на території України.

  1. БУРКУНИ ЛІКАРСЬКИЙ І БІЛИЙ (Melilotus officinalis(L.) Pall. і М. albus)
буркун білий у період масового цвітіння

Буркун – рослина багатогранна у використанні.  В Україні ростуть переважно два види – лікарський, або жовтий, та білий. Поширені вони на луках,  у розріджених світлих лісах та навколо них, на галявинах, можуть засмічувати посіви. На полях, що виводяться з сільськогосподарського обігу, рослини здатні утворювати суцільні багатогектарні зарості (таке спостерігалося у 90-х роках минулого сторіччя, тепер, навпаки, спостерігається масове розорювання земель, усе менше залишається цілинних і перелогових ділянок).

Ботанічна характеристика і біологічні особливості. Буркуни лікарський та білий (рос. донник лекарственный и белый)  належать до родини Бобових (Fabaceae). Це близькі види, вони дуже схожі, проте схрещуються між собою досить  важко. Це дворічні, рідше однорічні трав’янисті рослини з товстим стрижневим білуватим коренем. Стебла прямі, висотою від 50 до 250 см, у верхній частині опушені, ребристі.

Листки чергові, черешкові, трійчасті. Під час вегетації листки поступово опадають і на

буркун жовтий у період масового цвітіння

час дозрівання  насіння гілки стають майже голі. Квітки пониклі, довжиною 5—7 мм, зібрані в пазушні нещільні китиці. Забарвлення віночка відповідно жовте та біле. Квітки формуються 5—8 діб і не опадають до 10 діб. Цвітіння розпочинається з нижньої частини суцвіття: окрема квітка цвіте 3—5 діб, а окреме суцвіття – 16—18 залежно від погоди. У суху спекотну погоду період цвітіння скорочується, а у дощову та прохолодну збільшується до 7—10 і навіть 12—16 діб.

Господарське значення і використання. Буркуни лікарський та білий використовуються у народній і офіційній медицині та в кулінарії. В надземній частині рослин міститься кумарин, мелілотин, дикумарин, глікозити, слизові та білкові речовини, ефірні олії, вітаміни —  аскорбінова кислота, токоферол,  каротин. Своєрідний аромат рослині надає мелілотинова кислота та масляниста речовина мелілотин, що знаходяться у листках.  

Молоді потовщені корені у смаженому та вареному вигляді можна використовувати в їжу, а на Кавказі їх їдять і сирими. Листки використовують для приготування зеленого сиру; листки та квітки – як приправу в супах, салатах, компотах. Надземну частину, переважно у період цвітіння, використовують у лікеро-горілчаному виробництві при виготовленні гірких горілок, настойок, пива. Розтерті квітки буркуну додають для ароматизації  тютюну і махорки. Рослину використовують  як фіксатор запаху в парфумерній промисловості, нею ароматизують мило.  У Франції використовують як барвник.

Буркун лікарський має відхаркувальну та пом’якшувальну дію. Завдяки наявності дикумарину запобігає згортанню крові, тому використовується при тромбофлебіті. Наявний в рослині кумарин має спазмолітичну дію, сприяє збільшенню кількості лейкоцитів, поліпшує кровообіг, особливо в судинах головного мозку. Проте слід пам’ятати, що у великих дозах буркун отруйний; неконтрольоване вживання його може викликати сонливість, блювоту, головні болі. За рахунок пригнічувального  впливу кумарину на нервову систему препарати, виготовлені із буркуну, мають наркотичну та протисудомну дію.

Рослину застосовують зовнішньо як пом’якшувальний засіб при фурункулах, для загоювання ран, при отиті та ревматизмі,  із неї готують мелілотовий  пластир. У народній медицині буркун використовують при метеоризмі, діареї, гіпертонічній хворобі, безсонні, неврастенії, геморої, як лактогенний засіб.

Сировину заготовляють під час цвітіння, зрізуючи верхівки і добре облиствлені гілки. Сушать у приміщеннях, що добре провітрюються, попередньо видаливши товсті гілки і стебла. Після висушування сировину розтирають руками і просівають через великосітчасте або дротяне сито. Запах буркуну сильний, ароматний, нагадує аромат свіжовисушеного сіна; смак – солонувато-гіркий з присмаком слизу.

Родова назва буркуну – «мелілотус» – з грецької перекладається як «медова рослина». Серед українських народних назв зустрічаються подібні – «медова конюшина, медова трава». Пелюстки квітки не зростаються, можуть вільно нахилятися вниз, даючи можливість комахам без зусиль проникати до нектару, який у вигляді блискучих крапель виступає на поверхню. Буркуни виділяють прозорий без кольору нектар, який перетворюється на світло-бурштиновий солодкий мед з тонким приємним ароматом, що нагадує ваніль. Вчені підрахували, що на 1 га зацвітає 180 млн квіток буркуну, а нектаропродуктивність складає понад 300 кг меду.

У квітках багато липкого пилку яскраво-помаранчевого забарвлення, інколи з червонуватим відтінком. Одна рослина дає 2,5–5 г пилку. Негативного впливу кумарину, наявного в рослині, на бджіл не виявлено. В Англії, США та Канаді мед із буркуну є еталоном. Він довго не кристалізується і рекомендується як корм для бджіл під час зимівлі. Таким чином, посіви буркуну доцільно зосереджувати поблизу пасік.

Буркуни – цінні високобілкові кормові рослини, придатні для сінокісного та пасовищного використання. У першому випадку не допускається старіння рослин і огрубіння стебел. На пасовищах травостій буркуну добре витримує випасання та витоптування. Зелену масу можна силосувати. По поживності вона не поступається люцерні та еспарцету, забезпечує високі надої та нагул м’яса тварин. У свіжому вигляді рослина погано поїдається тваринами через високий вміст кумарину, до свіжої трави і кормів із буркуну їх привчають поступово. Цікавий факт: вміст кумарину  в рослині у ранкові години і пізно увечері нижчий, ніж удень; його максимальний вміст відзначено у період цвітіння, що слід враховувати під час випасу і заготівлі кормів. У США створені низькокумаринові і люцерноподібні сорти буркуну.

Рослини вирізняються високою солевитривалістю, засухо- та зимостійкістю. Завдяки добре розвиненій кореневій системі здатні укріплювати схили ярів. Як і інші бобові рослини, вони накопичують азот у всіх частинах. При високій продуктивності мають значний потенціал у засвоєнні азоту із повітря, а завдяки тому, що коренева система проникає глибоко у ґрунт, рослина використовує елементи живлення із більш низьких горизонтів, акумулюючи їх із важкорозчинних сполук. Рослину можна використовувати як сидерат – зелене добриво. Буркун хороший попередник, він здатний постійно і неухильно повертати родючість ґрунту. Попри ряд недоліків – високий вміст кумарину, твердість насіння, швидке його осипання у період дозрівання, що призводить до засмічення посівів наступних  культур сівозміни – буркун заслуговує на більш широке використання в усіх зазначених напрямках.   

Особливості вирощування. Загальна, базова агротехнологія вирощування малопоширених рослин даного напряму використання  наведена у кінці матеріалу. Та окремі аспекти, викликані особливостями росту, розвитку рослин і збирання сировини, що вирізняються і притаманні конкретному виду рослин, будуть подаватися для певного виду окремо.

Так,  на насіння рекомендується збирати рослини буркуну другого року життя з першого укосу.

  1. ВАЛЕРІАНА Лікарська (Valeriana L.)
Валеріана лікарська в період цвітіння вельми декоративна

Валеріана лікарська належить до родини Валеріанові (Valerianaceae). Рослина не тільки лікарська, декоративна, але й придатна для використання у кулінарії як пряно-смакова. Поширена на всій території України, деякі види – майже повсюдно, інші – ендеміки – зустрічаються на певних територіях, для прикладу, тільки в Криму, у Карпатському регіоні, у степовій зоні тощо. Зростає рослина здебільшого на місцевостях, що добре зволожені: на вологих луках, на болотах чи неподалік від них, у долинах річок, на схилах балок, часто поширюється на освітлених сонцем лісових галявинах, полянах. Зустрічається валеріана  серед чагарників, у рідколіссі і у гущавині, проте у затінку росте значно гірше, слабко цвіте. За спостереженнями автора, у досліджуваних природних угіддях, зокрема на болотах, значної шкоди розростанню заростів валеріани та її поширенню, як і іншим представникам дикої флори, завдає практично щорічне випалювання сухої рослинності восени чи навесні. 

Ботанічна характеристика і біологічні особливості. Рослина вирізняється сильним поліморфізмом: залежно від географічного району  і місця зростання змінюється форма

насіння валеріани, вкрите вранішньою росою

і забарвлення стебел, листків, квіток, суцвіть, розміри кореневища. Під видовою назвою «валеріана лікарська» об’єднують кілька видів роду Валеріана (Valeriana L.), що мають лікарську цінність. З тих, що ростуть в Україні, до цієї групи включають валеріану високу, або болотну, Гроссгейма, пагононосну, горбкову. Вважається, що майже всі види, підвиди  і різновиди валеріани є лікарськими і використовуються у медицині.

Отож, «збірний» вид – валеріана лікарська – це багаторічна трав’яниста рослина заввишки до 2 метрів. Кореневище коротке, довжиною 2–4 см, діаметр у поперечному перерізі до 2 см, воно розташовується у грунті вертикально, має багато придаткових шнуроподібних соковитих коренів білуватого або буруватого забарвлення завдовжки до 20 см і діаметром 1–4 мм. У перший рік вегетації утворюється розетка прикореневих листків на довгих черешках, на другий  рік – квітконосне стебло. Стебло прямостояче, просте, вгорі гіллясте, пустотіле, циліндричне, з повздовжніми борозенками. Листки супротивні, досить великі, можуть досягати довжини до 50 см (залежить від особливостей самої форми, грунту, на якому зростає, умов зволоження упродовж вегетаційного періоду, удобрення, догляду за посівами при вирощуванні у культурі і таке інше). За формою листки непарно-перисто-розсічені, з 4–11 парами сегментів, цільнокраї; нижні (розеткові) – черешкові, верхні стеблові – сидячі, голі або різного ступеня опушення, чим ближче до верхівки стебла, тим, звичайно, менші їх розміри.

суцвіття валеріани лікарської

Квітки дрібні, білі або блідо-рожеві, інколи і темно-рожеві, дуже ароматні, зібрані у дихазії, котрі, у свою чергу, утворюють щіткоподібні або волотисті суцвіття. Плід – летюча сім’янка, завдовжки 3–5 мм, бурого забарвлення, клиновидно-продовгуватої форми, на верхівці має «чубчик» із тонких волосків. Цвітіння валеріани розтягнуте у часі і триває з кінця травня до вересня. Насіння достигає у черіні–вересні. Насінини через наявний «чубчик»-летючку добре розносяться вітром, що сприяє поширенню на довколишніх територіях. Маса 1000 насінин усього 0,4–0,6 г.

Цінність і використання. Про цілющі властивості валеріани лікарської було відомо ще в часи Давнього Риму. У східних слов’ян рослина  користувалася популярністю з часів Київської Русі. У середні віки рослину широко використовували араби. Корінь валеріани із народної медицини у наукову включили на початку XVII сторіччя, відколи було встановлено його протисудомну дію. Згодом, у XVIIІ сторіччі, рослину вважали особливо цінним лікарським засобом і використовували в усіх європейських державах.

Кореневище з коренями містить до 2% ефірної олії, головним компонентом якої є  борнілізовалеріанат та інші ефіри – вільний борнеол миртенол, паліфен, пінен, лимонен, ізовалеріанова кислота, що обумовлюють специфічний запах сировини. У коренях виявлені також органічні кислоти (мурашина, яблучна, стеаринова та ін.), валепотріати, глікозид валерид, алкалоїди валерин и хатинін, сапоніни, дубильні і смолянисті речовини, цукри. Максимальний вміст ефірної олії міститься навесні.

Препарати із валеріани широко застосовуються у медицині як засоби, що мають седативну, транквілізуючу дію на центральну нервову систему і регулюють серцеву діяльність. У лікувальній практиці використовується як у формі галенових препаратів, так і у складі  багатокомпонентних комплексних засобів та готових лікарських форм. Препарати із валеріани призначають  при захворюваннях, що супроводжуються

У їжу вживають молоді листки валеріани

нервовим збудженням, безсонням, головним болем, істерією, при легких формах неврастенії, для профілактики  і лікування на ранніх стадіях стенокардії, гіпертонічної хвороби, при  деяких захворюваннях печінки  і жовчно-вивідних шляхів, при хворобах, що супроводжуються спазмами шлунку і кишківника.  Настій кореня вживають після перенесених захворювань у якості засобу, що поліпшує апетит і для загального зміцнення організму.

Із кореневищ з коренями готують водну настоянку, густий екстракт, краплі, заспокійливі збори, сухі порошки, комплексні препарати. Але не можна займатися самолікуванням, при використанні валеріани для лікувальних цілей необхідно проконсультуватися з лікарем.

В Україні використання валеріани лікарської у кулінарії як пряно-смакової і пряно-ароматичної сировини, на відміну від лікувально-профілактичного напряму, поки що не набуло великої популярності. Проте перспективи є, адже з кожним роком все більше людей вживають у їжу нетрадиційні рослини, зокрема й дикороси. 

У США валеріану використовують для виробництва есенцій, лікерів, настоянок. У деяких європейських країнах валеріану використовують як пряність, для цього кореневища сушать і розмелюють до порошкоподібного стану. Оскільки у листках міститься аскорбінова кислота, валеріану можна вживати як вітамінну зелень. Так, в Англії свіжі молоді листки додають до салатів, із них готують гарнір, переважно до страв, приготовлених із риби.

Окрім зазначених вище декоративних якостей валеріани, які дозволяють вирощувати рослину у квітниках, це ще й гарний медонос (дає багато нектару, щоправда. пилку не дає взагалі).

Особливості вирощування. Для вирощування валеріани лікарської перевагу слід надавати ділянкам, розташованим у низинних місцевостях. Глибина загортання насіння при сівбі 1–2 см. На добре удобрених, родючих грунтах за достатнього зволоження кореневища можна збирати вже восени у перший рік вирощування – на початку жовтня. На другий рік, аби отримати більший урожай кореневищ кращої якості, у період бутонізації, до цвітіння, варто зрізати квітконосні пагони. Кореневища викопують, відділяють землю, миють, після чого сушать  у приміщеннях, що добре провітрюються, або під навісами. Попередньо підв’ялені кореневища можна досушити  в сушарках за температури не вище 40оС. Оскільки сировина має сильний специфічний запах, який приваблює котів, а також пацюків, мишей, під час висушування потрібен захист від цих тварин. Зберігають сировину у сухих приміщеннях з хорошою вентиляцією.

  1. Гадючник звичайний (Filipendula vulgaris Moench (F. hexapetala Gilib.)

Гадючник звичайний – трав’янистий багаторічник із родини Розових (Rosaceae Juss.). Офіційна російська назва рослини – лабазник обыкновенный. Серед найбільш

гадючник звичайний на лісовій галявині

поширених народних назв – медунка, медуниця, білоголовник, біла кашка. 

В Україні гадючник звичайний поширений майже повсюдно за винятком високогір’я Карпат; зростає на схилах, луках, попід лісовими масивами, на сонячних галявинах. Багато рослин зустрічається у зріджених лісах, серед кущів та навіть посеред гаїв, проте у затінку рослини менш інтенсивно цвітуть (часто там взагалі не побачиш квітучих рослин), хоч утворюють більш розвинену, аніж на сонячних місцинах чи задернованих  ділянках, розетку листків.

Ботанічна характеристика. Стебло гадючника звичайного пряме, висотою 20–70 см, мало гіллясте, у нижній частині слабо облистяне дрібними небагаточисленними перисто-розсіченими з напівсерцевидними зубчатими прилистками листками; у верхній – листки відсутні. Прикореневі листки великі; листкова пластинка перисто-розсічена, складається із 20 і більше пар глибоко  надрізаних ланцетних сегментів, поміж якими розташовані дрібніші листочки (схожі на  листки деревію звичайного).

суцвіття гадючника звичайного

Квітки дрібні, двостатеві, шестипелюсткові, але в суцвітті досить часто можна виявити і з п’ятьма чи сімома пелюстками; білі чи біло-рожевуваті (рідко), зібрані на верхівках у компактні суцвіття. Цвіте з травня по липень. Плоди – багатогорішки, плодиків багато (від 9 до 12 штук), вони прямі і притиснуті один до одного, пухнасто-опушені, достигають у липні–серпні. Власне, плодики і є насінням гадючника звичайного.

Кореневище тонке, від стебла розташовується навскоси, що слід враховувати при заготівлі сировини; від кореневища відходять тонкі корені з бульбоподібними або веретеноподібними потовщеннями –  «горішками».

Цінність і використання. У кореневищах і коренях гадючника містяться глікозити, дубильні речовини, багато крохмалю і невелика кількість аскорбінової кислоти. Кореневі бульбочки-горішки  приємні на смак і мають ніжний аромат.

Горішки гадючника (угорі з природних угідь, унизу вирощені в культурі)

В надземній частині рослини наявні ефірні олії, сліди синильної кислоти;  листки багаті на аскорбінову кислоту, каротин, таніди; у насінні міститься до 6% жирної олії.

Квітки гадючника звичайного (а іноді й листки) використовують  як сурогат чаю, він має приємний аромат, смак і колір, а також для ароматизації пива і вина, настоювання горілки і лікерів.

В їжу споживають молоді соковиті ароматні, дещо кислуваті на смак листки і пагони

Ранньовесняне відростання листків гадючника у природних угіддях

гадючника. З них готують супи, борщі, окрошки (разом із зеленню інших рослин). «Горішки» можна вживати в сирому або відвареному вигляді. Заготовляють їх зазвичай восени (раніше займалися заготівлею сировини на зиму, її сушили про запас) або рано навесні, до початку активного росту рослин. Відварюють бульбочки у підсоленій воді.

У народній медицині гадючник звичайний використовують як в’яжучий, потогінний і сечогінний засіб: застосовують при запаленні слизової оболонки шлунково-кишкового тракту, гастритах та виразкових хворобах шлунку, захворюваннях нирок і сечовивідних шляхів, для лікування сечокам’яної хвороби. Рослиною лікували епілепсію, мігрень, ревматизм, шкірні хвороби, пов’язані з порушенням обміну речовин. Використовували гадючник як кровоспинний засіб при маточних кровотечах, геморої.

фаза утворення плодів гадючника

Бульбочки вживали при лейкозах, а коріння (свіжозібране або висушене і подрібнене) і відвар коренів – при  укусах скаженими тваринами і отруйними гадюками. Мазі готували із порошку кореневищ на вершковому маслі або вазеліні. Традиційне нагадування: самолікуванням займатися не слід, варто проконсультуватися з лікарем.

Рослина – хороший літній медонос, що дає багато нектару і пилку. Домашні тварини  траву гадючника звичайного їдять погано, проте висушену в сіні – краще.

Особливості вирощування. Збирають горішки восени другого року.

  1. ГРАВІЛАТ МІСЬКИЙ (Geum urbanum L.)

Цікавим представником вітчизняної дикої флори є непоказна на перший погляд багаторічна трав’яниста рослина з родини Розові (Rosaceae Juss.) – гравілат міський (рос. – гравилат городской). Це вітчизняний замінник класичної прянощі – гвоздики (нерозкритих квіткових бруньок тропічного дерева Caryephyllos aromaticum L).

У перший рік гравілат утворює розетку листків

Росте гравілат міський по всій території України, переважно у зріджених лісах і на галявинах, у лісосмугах, поміж чагарників, на узбіччях доріг, у садах, навколо будівель, на пустирищах тощо.

Ботанічна характеристика і біологічні особливості. Коренева система мичкувата, рослина має товсте повзуче кореневище. До слова, у рослин, що зростають на листяній підстилці, воно помітно більше, ніж вирощене на важких грунтах, його легко видобувати з грунту і очищати від домішок землі.

Стебло пряме, відстовбурчено-волосисте, у верхній частині слабо облистяне, заввишки 30–60 см. Прикореневі листки ліровидно-перисті, стеблові – трійчасті або тричі-розсічені; черешкові прилистки великі, двічі-роздільні, глибоко надрізані, м’яко опушені. Квітки діаметром 1–1,5 см, широко розкриті, одиночні або зібрані в щіткоподібні суцвіття на верхівці стебла, на довгих квітконосах; чашолистки коротші за

Плоди – продовгуваті яйцевидні сім’янки, зібрані в головки, із загнутим у верхівці носиком, опушені

пелюстки, відігнуті вниз; пелюстки світло-жовтого забарвлення, при основі – клиновидні. Плоди – продовгуваті яйцевидні сім’янки, зібрані в головки, із загнутим на верхівці носиком, опушені, завдовжки 3–5 мм, завширшки 1,2–2 мм. Їх особливістю є здатність причіплюватися за одяг (як насіння череди).

Гравілат міський невибагливий до умов зростання/вирощування, бо належить до класичних рудеральних рослин-бур’янів. Проте в культурі потребує достатнього зволоження.

Товарне кореневище гравілату міського

У перший рік рослина утворює розетку листків, цвіте на другий рік вегетації. Від самосіву сходи з’являються у квітні–травні наступного року з глибини 3–4 см; свіжозібране насіння не проростає. Пагони із бруньок на кореневій шийці з’являються  залежно від погодних умов у березні–травні.

Цінність і використання. У сухих коренях гравілату міського міститься 0,4% ефірної олії, основним компонентом якої є евгенол; вона пряна, буро-червоного кольору, гіркого смаку, з ароматом гвоздики (недарма ж рослина удостоєна статусу «гвоздичного кореня»). Свіже кореневище дещо нагадує запах свіжого кореня валеріани лікарської. У кореневищах і коренях також наявні глікозид геїн, крохмаль, смоли, гіркі і дубильні речовини.

Як пряність рослину використовують у виробництві вермуту, лікерів, пива, яким гравілат надає специфічного присмаку і запобігає закисанню продукції. Настій сухих кореневищ разом з апельсиновою шкіркою надає білому вину смаку вермуту. Сухий корінь також використовують як ароматизатор кондитерських виробів, соусів, різноманітних напоїв.

У кулінарії молоді свіжі листки і стебла вживають у вітамінних салатах, використовують для приготування супів і пюре, а кореневище – як приправу для страв із овочів. У молодих листках міститься більше 0,1% аскорбінової кислоти, більше 0,05% каротину, до 4% дубильних речовин. А у насінні гравілату міститься до 20% жирної олії.

Гравілат міський як лікувальний засіб відомий здавна, він містить широкий спектр лікарських властивостей. У народній медицині використовували переважно кореневище і корені, значно рідше – траву, заготовлену у період цвітіння. Застосовували при жовчно-кишкових захворюваннях, як в’яжучий, болезаспокійливий засіб, для лікування малярії (проте експериментально ця дія рослини не доведена), сухот і запалення легень, при метеоризмі, хворобах печінки, жовчного міхура, нирок, проти кашлю при бронхіті зі значним виділенням мокроти, бронхіальній астмі, маточних і гемороїдальних кровотечах, мігрені, алергії у дітей, цинзі, а також як протиглисний і тонізуючий засіб. Зовнішньо використовували при дерматитах, для ванн і полоскання у разі запалення ротової  порожнини і горла, кровоточивості ясен, при алергії і рахіті у дітей, суглобовому і м’язовому ревматизмі.

Трава гравілату міського у молодому віці добре поїдається домашніми тваринами. Рослина – гарний медонос. Ефірна олія із гравілату використовується у парфумерії. Кореневища мають дубильні властивості і придатні для вичинки шкір, надають їм характерний гвоздичний аромат. З них у минулі часи отримували чорну і червоно-коричневу фарбу.

  1. МОРКВА ДИКА (Daucus carota L.
OLYMPUS DIGITAL CAMERA

Дика морква (рос. морковь дикая) – дворічна трав’яниста рослина з родини Cелерових Apiaceae (Umbelliferae). В Україні вважається бур’яном, рослина надзвичайно активно заселяє пустирі, луки і пасовища, поля, що виводяться з сільськогосподарського обігу, узбіччя доріг тощо, часто утворює суцільні густі зарості на десятках гектарів, є домінуючою. Вона має корисні властивості, зокрема, використовується як пряно-смакова і лікарська рослина.

Ареал розповсюдження дикої моркви надзвичайно великий. Вона поширена у середземноморських країнах Європи, Азії і Африки, по всій центральній і південній Європі, на Кавказі і в країнах Середньої Азії. Як бур’ян зростає у субтропічній Африці, Австралії, Новій Зеландії, Північній і Південній Америці. В Україні зростає на всій її території. У Карпатах дику моркву можна зустріти до висоти близько кілометра над рівнем моря.

Ботанічна характеристика і біологічні особливості. Плоди сірувато-коричневі або сірувато-зелені, еліптичні, складаються з двох півплодиків (сім’янок) з чотирма

Після відцвітання суцвіття моркви дикої стає схожим на пташине гніздо

реберцями, що мають довгі шипи; вони, на відміну від плодів моркви посівної, ще більш опушені. Заготівлю сировини проводять у період дозрівання – у серпні–вересні. При заготівлі плодів слідкують за строками дозрівання насіння: повністю достигле і особливо перестигле, воно схильне до висипання, а відтак неминучі значні втрати. Період цвітіння  і дозрівання плодів розтягнутий, тому на рослині можна одночасно спостерігати суцвіття і дозрілі плоди. Суцвіття – 10–15-променевий зонтик, який у період цвітіння має плоску або випуклу форму, а при дозріванні насіння звужується і нагадує пташине гніздо. При потребі зрізані рослини дозарюють у валках або під навісами, після чого обмолочують. Сушать ворох у затінку на протягах, насипавши тонким шаром, після чого перетирають і очищають.

Господарське значення і використання. З лікувальною метою використовують плоди дикої моркви. Можливості природних плантацій необмежені, використання їх не

дика морква на початку стеблування

потребує капіталовкладень. Дику моркву для харчування використовували здавна. Так,  у стародавньому Римі її коріння було улюбленими ласощами не тільки бідноти, а і шанувалось представниками місцевої знаті. Вважається, що саме з Риму морква широко поширилась спочатку в Європі, а дещо пізніше і по всьому світу. Власне, відбулось її становлення як культурної рослини.  Цінували моркву також стародавні греки. Цікаво, але поширення моркви серед американських поселенців   нагадувало шлях  картоплі в Росії: як овочева культура вона спочатку там  не сподобалася і її припинили вирощувати, і лише через десятиріччя були оцінені і сприйняті харчові і цілющі властивості коренеплодів. В Росію морква потрапляє у 16 столітті.

Власне, дика морква є не що інше, як овоч стародавніх римлян і греків. До набуття теперішнього вигляду моркви посівної вона пройшла еволюційний шлях в  чотири тисячоліття. Адже тільки у другій половині 19 сторіччя  французький селекціонер

суцвіття моркви дикої часто у центрі містить фіолетові пелюстки

А.Вільморен отримав моркву з оранжево-червоним коренеплодом. Морква дика, як предок моркви столової, унікальна тим, що не тільки збереглася до наших часів, але і досить широко розповсюджена.

Коренеплоди і плоди (насіння) дикої моркви можна використовувати як пряність. Плоди, що мають пекучий пряний смак, додають як приправу до різноманітних страв, використовують у маринадах, при виготовленні лікерів, наливок. Їх доцільно додавати при переробці риби, у консервній промисловості.

Лікарські властивості дикої моркви були відомі стародавнім грекам у першому сторіччі до нашої ери, де її використовували для харчування, як лікарський засіб, застосовували у релігійних ритуалах. Моркву рекомендували як засіб проти кашлю, який втамовує біль, протизапальний при туберкульозі, геморої, нирковокам’яній хворобі, курячій сліпоті, при болісному сечовипусканні і нетриманні сечі, для поліпшення лактації.

у природних угіддях і на полях виведених із господарського обігу дика морква може утворювати суцільні зарослі

У народній медицині України для лікування нирковокам’яної хвороби три столові ложки насіння заливали трьома склянками води і ставили на ніч у тепле місце, вранці проціджували і пили по одній склянці тричі на день, настій має бути теплим. Плоди моркви також використовують як сечогінний і глистогінний засіб. У народів Середньої Азії плоди дикої моркви використовують при жовтусі, а також як послаблювальне, вітрогінне, сечогінне, для поліпшення лактації.

До недавнього часу із насіння моркви отримували препарат «Даукарин», який являв собою суму флавоноїдів. Він справляв спазмолітичну, судинорозширюючу  дію на коронарні та периферичні судини, заспокійливо діяв на центральну нервову систему і використовувався у випадку атеросклерозу, коронарної недостатності з явищами стенокардії. В даний час на заміну йому використовуються сучасні, більш ефективні препарати.

При використанні плодів дикої моркви для лікування необхідно проконсультуватися з лікарем.

У всіх частинах рослини наявна ефірна олія, яка надає їм специфічний морквяний запах. Вихід ефірної олії коливається у межах від 2 до 7,5%; її склад надзвичайно багатий і залежить значною мірою від місцевості, де росте популяція. Наприклад, склад ефірної олії середньоазіатського походження подібний до одержаної з насіння моркви посівної, але дуже відрізняється від складу ефірної олії, отриманої із моркви дикої європейського походження. Основними компонентами  є геранілацетат (до 60 %),  гераніол у вільній формі (до 14%). Найбільш цінний компонент – гераніол – використовується в парфумерно-косметичній промисловості на заміну сировини троянди дамаської.  Другий напрямок використання гераніолу – виготовлення лікарських засобів, зокрема, цій речовині властива антибактеріальна активність щодо дифтерійної палички і гемолітичного стрептококу.

Плоди дикої моркви є також джерелами кумаринів та фурокумаринів. В корінні дикої моркви вміст ефірної олії складає 0,01%. У плодах міститься до 20% жирної олії. У квітках наявні флавоноїди кверцетин і кемпферол, а також антоціанові сполуки. 

Агротехнологія вирощування моркви дикої у культурі подібна до вирощування моркви столової. Рослина невибаглива, насіння проростає з глибини від 1 до 15 см, але слід пам’ятати, що воно швидко втрачає схожість. При потребі, якщо недоступні природні запаси, краще висівати свіжозібране насіння під зиму. Рослина багаторічна або дворічна, рідше (переважно в культурі) – однорічна.  Проте слід пам’ятати, що вирощувати дику моркву і насінники сортів моркви посівної без дотримання просторової ізоляції (щонайменше 2000 м) недопустимо. Гібриди від перезапилення з дикою морквою можна виявити на посівах моркви посівної у ранні строки: розетка листків притиснута до ґрунту (близька до горизонтальної), листки мають опушення (від цього здаються сизуватими), темно-зеленого забарвлення. Такі рослини видаляють, вони у перший рік утворять квітконосне стебло, коренеплоди будуть грубі, дерев’янисті, блідо забарвлені або взагалі білі, як у родички-дикарки.   

  1. РОДОВИК ЛІКАРСЬКИЙ (Sanquisorba officinalis L.)
суцвіття родовика лікарського

Усім відома рослина огірочник лікарський (рос. огуречная трава лекарственная; лат. Borago officinalis L. із родини  Шорстколисті (рос. Бурачниковые; лат. Boraginaceae), що за смаком та ароматом нагадує свіжий огірок і вирощується як овочева і медоносна культури. Проте у вітчизняній флорі України є ще одна рослина, яка також вирізняється «огірковим» смаком. Це родовик лікарський (рос. кровохлебка лекарственная) – багаторічна трав’яниста рослина родини Розові (рос. Розовые; лат. Rosaceae Juss.). Народні назви: червоноголовник, чорноголовник, сухозлотиця, стягни кров, срібний лист, грижник. На Півночі і Заході України вид розповсюджений повсюдно, у Степу і Криму – зрідка.

Ботанічна характеристика. Стебло прямостояче, борозенчасте, висотою 0,4–1,2 м, голе, у верхній частині гіллясте. Від товстого короткого дерев’янистого горизонтального кореневища відходять великі бокові корені, темно-бурого забарвлення зовні і жовтуватого всередині.

Прикореневі листки на довгих черешках, непарно-перисті, з продовгуватими

родовик лікарський у культурі на другий рік вегетації

зазубреними листочками на коротких черешках із прирослими до них прилистками, довжиною 2–8 см; забарвлення з нижнього боку синювато-зелене. Стеблові листки продовгуваті, щільні, з нижнього боку сивуваті; верхні – сидячі, невеликі, темно-зелені.

Суцвіття овальне або коротко-циліндричне, темно-червоного (темно-пурпурного) кольору, довжиною 1,5–4 см, на довгому квітконосі.

Росте родовик лікарський на галявинах і околицях лісу, у заростях кущів, уздовж доріг, переважно у низинних місцях, часто – на берегах водойм, навколо боліт.

молоді листки родовика лікарського

Використання. Родовик лікарський більш відомий як лікарська рослина. У народній медицині широко застосовується як кровоспинний, протизапальний, знеболювальний та дезинфікуючий засіб. З цією метою використовуються кореневище і корені родовика. При використанні сировини з лікувальною метою необхідно консультуватися з лікарем.

При вирощуванні родовика лікарського на присадибній ділянці рослини варто висаджувати на квітниках, оскільки рослина досить декоративна, особливо у період цвітіння.

кореневища родовика лікарського

Заготівлю сировини (молодих листків для споживання у свіжому вигляді чи кореневищ) необхідно проводити в екологічно чистих місцевостях, забороняється споживати продукцію, зібрану біля автотрас, залізничних шляхів, навколо  великих промислових центрів, неподалік звалищ тощо.

У кулінарії молоді листки додають до салатів, ними ароматизують і вітамінізують супи,

OLYMPUS DIGITAL CAMERA

соуси, овочеві, рибні, яєчні страви, а також напої, коктейлі, оцет.

Заморожені і зварені у воді чи молоці кореневища родовика лікарського можна використовувати як гарнір до м’яса, додавати у інші традиційні страви.

Особливості вирощування. Для отримання зеленої маси (свіжих листків) родовика лікарського як овочевої продукції посіви розташовують в одному масиві з іншими багаторічними зеленними та пряно-смаковими рослинами (на одному місці росте до 8 років). За надмірного загущення рослини  у фазі  3–4 справжніх листків  проріджують, залишаючи 8–10 рослин на  погонному метрі. Загущення посівів призводить до зниження якості товарної продукції та декоративного ефекту (при вирощуванні у квітникарстві).

  1. РОЗХІДНИК ЗВИЧАЙНИЙ (Glechoma hederacea L.)
Розростаючись, рослини розхідника утворюють суцільні зарослі-килими

Розхідник звичайний (рос. будра плющевидная; народні назви – котовник, сороканедужник, собача м’ята, грудна трава) – багаторічна рослина родини Глухокропивні, або Ясноткові (Lamiaceae).

Ботанічна характеристика. Стебла сланкі довжиною 10–60 см, голі або по ребрах з дуже короткими притиснутими загнутими вниз волосками, з багаточисельними пагонами, що укорінюються. Основний корінь стрижневий, корінці, що відростають від пазух пагонів розміщуються мілко.

Листки на довгих тонких черешках, ростуть супротивно попарно, розсіяно-коротко-волосисті, по краю городчасті, нирковидні або округло-нирковидні, верхні – округло-серцеподібні. Квітки зібрані по 3–4 в пазухах середніх і верхніх листків; забарвлення віночка синювато-лілове, світло-фіолетове, рідко червонувате або біле. Плід – овально-видовжений бурий горішок. Цвіте розхідник з травня по липень, насіння дозріває з серпня і до осені. Розмножується насінням, стеблами та їх частинами.

Рослина зимуюча, вегетацію відновлює відразу після танення снігу.

Поширений розхідник звичайний повсюдно в Україні, росте на полях, серед кущів, у садах, на обніжках, у низинних місцях, по затінених берегах річок, озер і боліт.

Використання. Рослина в листках і стеблах містить ефірну олію. В надземній частині також наявні дубильні речовини, гіркоти, сапоніни, смоли, аскорбінова кислота, каротин.

При використанні рослини як приправи не допускається передозування сировини, а  при використанні для лікування необхідно проконсультуватися з лікарем, оскільки зловживання може призвести до тяжких наслідків – рослина отруйна.

Збирають сировину – надземну частину –  під час цвітіння. Сушать в затінку, в приміщеннях, що добре провітрюються, на горищах.

У кулінарії сировину використовують для ароматизації та приготування тонізуючих

квітка розхідника

напоїв. Смак висушеної рослини гіркий, в’яжучий, з присмаком м’яти. Споживання розхідника звичайного сприяє покращенню апетиту, активізує травлення, поліпшує обмін речовин.

У народній медицині розхідник звичайний використовується при захворюваннях дихальних органів: запаленні легень, бронхіальній астмі; захворюваннях печінки і жовчного міхура, кишково-шлункового тракту,  щитовидної залози, шкірних захворюваннях, сечокам’яній хворобі (сприяє виведенню піску), при втраті слуху; як протиглисний засіб. Внутрішньо застосовують відвари, настої, чаї, сухий порошок тощо.

 Зовнішньо використовують для загоювання ран, наривів, виразок, пухлин, при переломах кісток (сприяє регенерації кісткових тканин) та для лікування опіків. Для цього листки подрібнюють до тістоподібної маси, взимку – сировину пропарюють, аби вона розм’якла, і прикладають до хворих місць; готують лікувальні ванни. Для лікування корости настій листків готують на оцті.  

Рослина медоносна, мед із розхідника звичайного світло-жовтий, ароматний. 

Як і у природних умовах, у культурі розхідник звичайний невибагливий. Технологія

розхідник у період масового цвітіння

вирощування подібна до родовика лікарського, однак слід враховувати те, що рослина сланка і при розростанні утворює суцільний «килим». Ширина міжрядь не менше 70 см.

Неперевершений декоративний ефект має рослина, висіяна (висаджена пагоном, що укорінився) у підвісних вазонах самостійно або підсаджена, наприклад, до петунії. До кінця літа, за такого способу вирощування формуються звисаючі пагони завдовжки до 2 м.

  1. Самосил білоповстистий (Teucrium polium L.)
самосил білоповстистий у перший рік вегетації

Самосил білоповстистий (рос. дубровник беловойлочный) – багаторічна рослина родини Глухокропивні, або Ясноткові (Lamiaceae /Labiatae/). У природі даний вид поширений у Південній Європі, Малій Азії, Північній Африці; на території колишнього СРСР – у південній зоні європейської частини, на Кавказі і в Середній Азії; в Україні росте у Правобережному та Донецькому Лісостепу, Степу та у Криму. Запаси сировини у природних угіддях незначні.

Ботанічна характеристика і біологічні особливості. Стебла самосилу білоповстистого біля основи здерев’янілі, висотою 10–40 см, циліндричні, білі, з повстистим опушенням, з численними висхідними звивистими гілочками. Листки сидячі, вузьколінійні або зворотно-ланцетовидні, тупі з клиноподібною основою, городчасто-зубчасті, густо опушені. Квітки дрібні, довжиною 0,5–0,8 см, білі або кремові, зібрані у сильно зближені несправжні кільця, які утворюють головчасті суцвіття.

Цвіте рослина у липні–серпні, плодоносить у серпні–вересні.

Вид невибагливий до умов зростання, засухостійкий. На Чернігівщині перезимовує без додаткового укриття.

У природних умовах самосил білоповстистий росте на сухих глинистих і кам’янистих схилах, на вапнякових і крейдяних оголеннях; у культурі ділянки підбирають з легкими за гранулометричним складом ґрунтами.

Розмножується самосил білоповстистий насінням і вегетативно – живцями із однорічних пагонів.

Господарське значення. Молоді пагони і листя самосилу білоповстистого мають

фаза бутонізації самосила

приємний аромат і використовуються у кулінарії як приправа до рибних страв.

Ефірна олія, яка добувається методом гідродистиляції із свіжої надземної маси, жовто-зеленого забарвлення з приємним  запахом. Основний її компонент – борнілацетат, у сировині міститься до 0,3%. Ефірну олію використовують у харчовій та парфумерно-косметичній промисловості.  

самосил білоповстистий на другий рік вегетації

У народній медицині самосил білоповстистий застосовується як заспокійливий при болях і збуджуючий діяльність травних органів засіб. Відвар вживають для лікування очних хвороб.

Рослина досить декоративна, може вирощуватись у квітнику, наприклад, як бордюрна (подібно до цинерарії приморської).  Самосил білоповстистий – цінний медонос: медпродуктивність 250 кг/га.

Особливості технології вирощування. Сходи з’являються за три-чотири тижні, оптимальна температура для росту і розвитку 20–28оС. При розсадному способі розсада вирощується у парниках, теплицях або на холодних грядах.  Сіянці залишають на відстані 4–5 см, вік розсади має бути 40–50 діб. На постійне місце її висаджують за схемою 70х15–20 см.

Збирають зелену масу в період масового цвітіння, коли  вміст ефірної олії в сировині найбільший. Сушать траву в затінку під навісами або в сушарках.

 

Базова агротехнологія вирощування рослин-дикоросів

При культивуванні майже всіх описаних вище рослин для споживання зеленої маси (салатна стадія), трави (переважно у період цвітіння), використання на пасіках і як квітково-декоративних їх вирощують у багаторічній культурі.  У такому разі плантацію закладають на добре окультурених запільних ділянках поза сівозміною, а в домашніх умовах формують групу багаторічників (наприклад, із групи пряно-смакових, ароматичних, медоносних) і висаджують на окремому місці (або у квітнику), щоб не заважати обробітку ділянки і запобігати «втечі» рослин при розростанні кореневищ чи від самосіву.

При сівбі у сухий грунт сходи будуть недружними і зрідженими. Літня сівба виправдана

цвітіння самосилу

тільки за умови достатнього зволоження (опадів або регулярних поливів достатньою кількістю води). Підзимову сівбу проводять у кінці жовтня – на початку листопада, перед настанням стійкого похолодання, збільшивши норму висіву на 20%. Коли насіння мало, доцільно проводити вирощування дрібнонасінних рослин розсадним способом, на холодних грядах з шириною міжрядь 15 см. Як розсаду можна використовувати  рослини, отримані від самосіву біля маточних рослин/кущів.

Для рівномірного висіву дрібного насіння його змішують з баластом, а для більш раннього початку проведення міжрядних обробітків варто додавати насіння маячних культур (таких, що швидко сходять, наприклад, редис чи салат).

Для вирощування рослин цієї групи кращими вважаються  пухкі, легкого і середнього гранулометричного складу, поживні грунти; ділянки мають бути достатньо зволожені, чисті від бур’янів. У таких умовах зелена маса буде високотоварною: соковитою, ніжною, «пишною», суттєво збільшиться урожай кореневищ, плодів, насіння тощо.

Кращі попередники для вирощування практично всіх описаних видів – озимі зернові культури, висіяні по чистих чи зайнятих добре удобрених парах, зернові бобові культури, просапні за винятком представників тих ботанічних родин, до яких належать конкретні види рослин. Саме такі попередники дають змогу провести всі заходи боротьби з бур’янами у системі основного обробітку ґрунту.

Основний обробіток ґрунту проводять з осені за загальноприйнятими для зони вирощування технологіями. Його  розпочинають відразу після збирання попередника. Проводять лущення дисковими лущильниками у двох напрямках на глибину 8–10 см з метою подрібнення, загортання рослинних решток, підрізання бур’янів, що вегетують, і провокування до проростання насіння бур’янів. Якщо поле засмічене коренепаростковими бур’янами, застосовують лемішні лущильники. У даному випадку глибина першого обробітку становить 12–14 см, а другого, що проводиться через два тижні після масового відростання та появи сходів бур’янів, –  14–16 см.

Через 15–20 діб залежно від погодних умов проводять оранку на глибину орного шару. Під оранку вносять мінеральні добрива: суперфосфат і калійну сіль по 150 кг. Якщо під попередник не вносили органічне добриво, то на бідних виснажених ґрунтах вносять до 30 т/га перегною або компосту. Ураховуючи короткий період до збирання зеленої маси у зеленних культур і споживання продукції переважно у свіжому виді, зловживати надмірними дозами добрив не можна, аби уникнути накопичення у продукції нітратів понад гранично допустимі концентрації. У разі необхідності – при масовому з’явленні сходів бур’янів – проводять культивацію на глибину 10–12 см.

Рано навесні, при настанні фізичної стиглості ґрунту, ділянку боронують у два сліди з метою затримання вологи. Перед сівбою проводять культивацію у два сліди на глибину 8–10 см з одночасним боронуванням. Під передпосівну культивацію вносять 100–150 кг/га аміачної селітри. Доцільно передпосівний обробіток проводити комплексними агрегатами, здатними за один прохід провести декілька операцій: розпушити ґрунт до дрібногрудкового стану, вирівняти і ущільнити його. При цьому максимально зберігається волога у ґрунті та створюються оптимальні умови для сівби насіння і його дружного проростання.

Сівбу проводять у строки, зазначені вище для кожного виду, рядковим способом з шириною міжряддя 45 см або двострічковим 50+20 см (товарні посіви) і 70 см (насінницькі посіви).

Упродовж вегетаційного періоду ґрунт підтримують у пухкому, чистому від бур’янів стані. Для цього проводять не менше 2–3 розпушувань міжрядь від початку масових сходів до змикання рядків, особливо за масової появи сходів бур’янів, утворенні кірки після дощів чи поливів. За необхідності проводять 1–2 прополювання у рядках, а на ділянках, де рослини зійшли надто густо, перше прополювання суміщають із формуванням  густоти стояння рослин або проводять боронування легкими боронами упоперек до напряму рядків.

Молоді рослини можуть пошкоджуватися шкідниками, наприклад, попелицею: на насінницьких посівах проводиться обприскування інсектицидами, дозволеними для використання в Україні, на товарних посівах така обробка заборонена.

Основне завдання насінництва – збереження високих сортових якостей, що можна забезпечити дотриманням  сортової агротехнології, просторової ізоляції, виключенням біологічного і механічного засмічення, вчасним і ретельним проведенням  сортових і фітосанітарних прочисток. Прочистки проводять протягом  всього вегетаційного періоду (у період товарної стиглості, початку і масового цвітіння, при виявленні домішок з відмінними для даного сорту морфолого-ідентифікаційними ознаками – за габітусом, формою листкової пластинки, забарвленням квіток, часом цвітіння і достигання насіння чи хворих рослин, а також слабих, недорозвинутих, виродливих тощо).

Апробацію проводять, як правило, у фазу масового цвітіння. При польовій апробації перевіряють документацію (атестати чи свідоцтва на насіння, акти сортових прочисток), що характеризують якість висіяного насіння. При апробації визначають  стан посівів і дотримання просторової ізоляції, встановлюють фактичну площу посіву і  очікувану урожайність насіння, перевіряють виконання  встановлених агротехнологічних заходів – дотримання попередників, внесення добрив, строків сівби, площі живлення рослин, забур’яненість тощо. Посіви, стан яких оцінений як «поганий», виключають із сортових.

Насіння переважної більшості рослин дозріває нерівномірно, часто воно швидко осипається. Перед скошуванням насінників варто видалити рослини бур’янів, що важко відокремлюються  від основної культури на очисних машинах. Зрізані або вирвані із землі рослини дозарюють у валках у полі, а з невеликих ділянок доцільно звезти під навіси, термін дозарювання 5 –7 діб. Обмолочують насінники комбайнами (наприклад, «Сампо»), переобладнавши їх з урахуванням дрібнонасінності культури. Очищають насіння на очисних машинах типу «Петкус», зберігають насипом або у мішках у чистих сухих приміщеннях. На всіх етапах збирання, дозарювання, висушування вороху і очищення насіння не можна допускати його самозігрівання і пліснявіння.  У домашніх умовах насіння очищають за допомогою решіт, сита, вентиляторів.

Замість післямови. Актуальність  напряму  використання  дикорослих  видів як  овочевих  культур  у  контексті  урізноманітнення рослинної  продукції  для  здорового  харчування  не  викликає  сумніву. Вживання таких рослин  може збагатити харчовий раціон вітамінами, макро-  і  мікроелементами,  антиоксидантами.  Таким  чином,  вони  є  перспективними  для  використання  як  додатковий  компонент  до продукції  традиційних  овочевих  культур.  Принципово  важливими умовами  для  овочевого  використання  нових  культур  є,  зокрема,  реалізація можливості їх насіннєвого розмноження.  Отже,  за  умови  додаткових  досліджень (вивчення  окремих елементів  технології  вирощування,  селекції  на  продуктивність, напрямів  використання  у  харчуванні  як,  відповідно, бульбоплідних, зеленних, пряно-смакових  та пряно-ароматичних  культур),  дикорослі аборигенні види рослин можуть  набути  більшого поширення і використання в овочівництві.

У своєму трактаті «Закони» Платон наголошував: «Земля – наша мати; вона охоче доставляє людям харчі». І це дійсно так. Так було, так є і так буде. Варто тільки з бережливістю ставитися до природи і з користю для себе використовувати ті безкоштовні і, водночас, дуже цінні дари – рослини, що зростають у  природних угіддях України. Хоч головна їх «місія» –   зцілювати від хвороб, та вони також здатні значно розширити асортимент вітамінної продукції. За умови вирощування цілющих дикоросів у промислових масштабах або навіть на присадибній ділянці ці харчі завжди будуть під рукою.

На територіях, де автору вдається відстежувати ситуацію (Ніжинський район на Чернігівщині), запаси сировини залежать від виду рослин (деяких видів  –  досить значні, по інших – зовсім малі як для заготівлі більш-менш значущої кількості сировини/продукції). За бажання, коли посівний матеріал відсутній у торгівельній мережі, можна виростити дикороси із «лісової розсади»: рослини більшості видів, пересаджені восени або навесні, приживаються дуже добре.

О. Позняк, Дослідна станція «Маяк» ІОБ НААН

Чернігівська обл.

Фото автора

 

ОСТАВЬТЕ ОТВЕТ

Please enter your comment!
Please enter your name here