Малопоширені і екзотичні, цікаві і перспективні

0
245

Гадаю, немає сенсу заперечувати, що в останнє десятиріччя українці прагнуть споживати їжу не тільки традиційну, а й приналежну до національних кухонь інших народів. Причому страви мають були не лише корисними, а й  гарно оформленими, з вишуканим смаком і ароматом. Цим, безперечно модерним і позитивним змінам щодо харчування, сприяє досить інтенсивна інтеграція  громадян  України у світове співтовариство, а також значна насиченість інформаційного простору, зокрема ЗМІ, матеріалами на кулінарну тематику.

Важливе місце в урізноманітненні харчування відводиться  не тільки основним овочевим рослинам (традиційним для вітчизняних споживачів), а й малопоширеним, екзотичним. Як і в передових країнах світу, в Україні спостерігається зростання попиту на суміші зелені (комбінації трав, що відрізняються за зовнішнім видом – забарвленням, ароматом, смаком тощо). Зеленні овочеві рослини все частіше входять до складу багатокомпонентних гарнірів разом із помідорами, оливами, сиром, продукції швидкого приготування, а також соусів, вживаються як добавка до основних страв. Набувають популярності делікатесні овочеві рослини. Значно зростає попит на ароматичні трави.

Свіжі, ніжні, соковиті листки основних і малопоширених овочевих рослин вирізняються формою, привабливим  забарвленням і смаком, викликають апетит, придатні для прикрашання багатьох страв. Причому їх палітра найрізноманітніша за ознаками/показниками і напряму залежить від видового багатства рослин, продукція яких використовується для цих цілей. Такі суміші зачіпають будь-який смак і текстуру відчуттів: гіркий, солодкий, гострий, хрусткий тощо.

Нині актуальне виробництво «міні» продукції салатних рослин – сіянців (Baby Leaf) і ростків (Microgreens), які  вирізняються  високим вмістом вітамінів  і користуються попитом  пересічних споживачів і особливо прихильників здорового харчування (цьому напряму в «Овочівництві» останнім часом присвячена низка грунтовних публікацій). Підвищений попит на подібну продукцію, природно, спостерігається у міжсезоння, а саме у зимово-весний період. Сіянці збирають у фазі 2–3 справжніх листків. Ростки – фаза молодої рослини, вирощеної на будь-якому субстраті, що має розвинутий гіпокотиль, розкриті  сім’ядолі, у деяких видів рослин – зачатки первинних листків або їх наявність; рослини переходять від гетеротрофного до автотрофного живлення (ростки починають збирати через 5–10 діб після  проростання насіння і до початку розвитку листків; у їжу використовують тільки надземну частину рослини). А більшість рослин, що вводяться в культуру і популяризуються в Україні, придатні для цих «модних» нині напрямів використання.

Отож на сьогодні перед вітчизняними науковцями постає завдання розширити асортимент овочевих рослин для українського виробника. Вирішити цю проблематику можливо кількома послідовними кроками: інтродукція і введення в культуру на певній території нетрадиційних рослин (у даному контексті  – овочевого напряму використання), далі, ба навіть паралельно з цим, задля прискорення досягнення поставленої мети – створення вітчизняних конкурентоздатних, з високим адаптивним потенціалом сортів, а також проведення науково-інформаційного супроводу – ознайомлення потенційного споживача з господарськими властивостями і харчовою (кулінарною, лікувальною) цінністю нових (малопоширених, рідкісних) видів рослин. Та й не зайвим буде постійне консультування через фахові, спеціалізовані періодичні видання, доступні ЗМІ  щодо основних елементів агротехнології (як для великотоварного виробництва, так і для дрібних фермерських господарств та приватного сектору – городників, дачників тощо) при освоєнні «не розкручених» видів рослин з урахуванням природно-кліматичних умов конкретного регіону. Створювані сьогодні сорти і гібриди малопоширених видів овочевих рослин, окрім зазначеної вище адаптивності, що є, власне, запорукою введення їх у культуру, і «прописки» на певній території, мають вирізнятися високою продуктивністю, поліпшеним біохімічним складом, універсальністю використання, мати лікувально-профілактичні та протекторні властивості, вирізнятися зовнішньою привабливістю (декоративністю), придатністю до  тривалого зберігання, промислової переробки, механізованого збирання та іншими ознаками  підвищеної конкурентоспроможності товарної продукції.

«Рисами», винесеними у заголовок, характеризуються чимало нетрадиційних для вітчизняного овочівництва рослин, які з успіхом можна вирощувати в Україні, зокрема й у відкритому грунті. У цій статті закцентуємо увагу на трьох видах – портулаку городньому, мласкавці овочевому та настурції лікарській. Підставою для їх групування є, наприклад, подібність у агротехнології вирощування. Аналогічними для них є низка біологічних особливостей, та й господарський показник – урожайність зеленої маси – теж можна використати як спільну «об’єднавчу» ознаку: вона, ураховуючи розміри рослин за збиральної стиглості, апріорі не може бути високою (хоч у портулаку, вирощеному на високому агрофоні, урожайність може сягати й 40 т/га, як у сорту Світанок – за рахунок «соковитості» листків, здатності рослин до відростання). Проте цей недолік компенсується біохімічним складом продукції, цінними лікарськими властивостями, здатністю урізноманітнити раціон новими смаками тощо.

Портулак городній

Портулак городній (Portulaca oleracea L. ) із родини Портулакові (Portulacaceae Juss.) цінується за високі поживні і лікарські властивості. В Україні рослина досі вважається мало розповсюдженою і нетрадиційною (мова не про дикий – злісний бур’ян, а про сортимент саме овочевого напряму використання), тоді як у країнах Європи – Франції, Англії, Данії та інших – культурні форми та сорти досить поширені. Варто зазначити, що культивування або принаймні використання цієї рослини людиною сягає глибокої давнини – часів Стародавнього Китаю, Єгипту, Греції і Риму, тобто рослина була поширена у різних регіонах світу. Віддаючи шану корисним властивостям рослини, араби в середні віки називали портулак «благословенним» овочем.

Ботанічна характеристика і біологічні особливості. Портулак городній, як дикоростучий, так і овочеві його форми, – рослина однорічна, утворює сланке або напівприпідняте досить розгалужене стебло з дуже м’ясистими соковитими листками. Листки сидячі, суцільні, видовжені або обернено-овальні (залежно від сортових особливостей), з невеликими прилистиками, нижні розміщені почергово, верхні – супротивні. Коренева система  добре розгалужена, глибоко проникає у ґрунт. Квітки дрібні, до 1,5 см в діаметрі, двостатеві, жовті, з 3–5 обернено-яйцевидними пелюстками, розміщені  по одній–вісім штук у розвилках стебла або на верхівках (після відцвітання вони слизнявіють). Плід – багатонасінна, яйцевидна або видовжена коробочка, що легко «відкривається» (це одна із проблем при насінництві портулаку); насіння дуже дрібне, чорне або темно-сіре. Рослина заввишки 10–50 см.

Портулак належить до теплолюбних рослин, невеликі приморозки можуть пошкодити сходи, молоді стебла і листки. Рослина вибаглива до світла. Придатний для вирощування в спорудах закритого ґрунту – парниках, теплицях, під укриттям.

 Цінність і використання.  В їжу використовують молоді листки (рідше – квітки), споживають їх як салат, у вареному вигляді – при приготуванні супів, пюре, соусів. Листками приправляють м’ясні, рибні та овочеві страви. Свіжі листки на смак приємні, трохи кислуваті, освіжаючі, овочеві сорти за смаком дещо нагадують зелений горошок. Вони здатні втамувати спрагу, сприяють підвищенню апетиту. Після цвітіння листки грубішають, стають більш гострі на смак. Листки разом із молодими пагонами можна консервувати, маринувати і солити. Сировину настоюють на вині для отримання вітамінного напою. Вживають  в їжу  і дикорослий портулак городній (до недавнього часу, поки в Україні не було сортів овочевого напряму використання, вживали переважно його). Дикорослий портулак-бур’ян хоч і поступається культурним сортам (овочевим формам) розміром листків, «соковитістю», проте має більш сильно виражені лікарські властивості.

Рослина містить понад 92% води, 2,2% азотистих речовин, 0,4% жирів, близько 2,7% безазотистих екстрактивних речовин, 1% клітковини, 1,6% золи, в якій містяться корисні органічні солі.  Більшу частину азотистих речовин складають білки (до 25% сухої речовини), що легко засвоюються організмом людини. Портулак містить мікроелементи (кальцій, магній, натрій, калій, цинк, мідь, марганець, нікель, залізо тощо), вітаміни С, Е, РР і провітамін А – каротин, флавоноїди, алкалоїди, слизові, смолисті  та інші біологічно-активні речовини. В насінні наявні жирна олія та крохмаль.

Як і інші салатно-шпинатні овочі, зелень портулаку  не витримує довготривалого зберігання, оскільки легко випаровує вологу і в’яне  за високої температури і низької вологості повітря.  При цьому вміст вітаміну С  різко знижується. Таким чином, зберігати продукцію необхідно при температурі близько 0оС і відносній вологості повітря 95–97%. За таких умов термін зберігання можна подовжити до тижня.

Рослина може використовуватись в якості лікарського засобу. Так, наприклад, в Австралії портулак застосовують як протицинготний засіб. В китайській медицині рослину використовують як сечогінний і протизапальний засіб при захворюваннях нирок, печінки, артритах, дизентерії, паралічах інфекційного походження, а також як протиотруту при укусах отруйних комах. Подрібнену зелень прикладають до місць укусів бджіл, джмелів, ос, що знижує припухлість і запалення. Вживання відварів, соку з портулаку  у поєднанні з дієтою ліквідує прояви хвороби у хворих на цукровий діабет легкої і середньої важкості, оскільки рослина здатна знижувати рівень цукру в крові, активізувати інсуліно- та глікогеноутворення, сприяє швидкій нормалізації рівня цукру в крові після навантаження глюкозою.

 Настій готують так: одну столову ложку свіжої трави заливають стаканом окропу, настоюють дві години, проціджують і приймають по одній–дві столові ложки 3–4 рази на день.  Примочки із розтертого насіння рекомендуються  при лускатому лишаї. Насіння застосовують у поєднанні з іншими лікарськими рослинами в якості жарознижуючого засобу.  Рослина протипоказана при  гіпертонічній хворобі. Загальне правило: необхідно консультуватись із лікарем.

Особливості вирощування виду. Вирощують портулак городній на родючих, структурних і достатньо вологих ділянках. Висівають у другій–третій декадах квітня, коли ґрунт прогріється до 12–15оС. Глибина загортання насіння 0,5–1,0 см. Норма висіву сівалками точного висіву достатня 200–300 г/га, проте за неможливості забезпечити дотримання точного висіву, а також на ділянках із прогнозованою сильною забур’яненістю, при вузькорядній  сівбі норму збільшують до 3 кг/га. З метою забезпечення конвеєрного надходження продукції посів проводять у декілька строків з інтервалом у два–три тижні. Оскільки рослини культурних овочевих форм і сортів досягають великих розмірів, добре розростаються, обов’язково проріджувати сходи, залишаючи рослини одна від одної на відстані 15–25 см. Ураховуючи здатність рослини до відростання, зелену масу протягом сезону можна зрізувати кілька разів.

При заготівлі насіння слід особливу увагу приділити дозарюванню насінників. Зрізані рослини дозарюють на сонці або під накриттям при хорошій вентиляції, розіславши масу тонким шаром на цупкій тканині, картоні, інших підручних матеріалах з метою запобігання висипання насіння.  Насінники постійно помішують, струшуючи насіння, не допускаючи їх запліснявіння, адже маса, як правило, дуже волога. 

Застереження. Не тільки з диким портулаком, а і з овочевими його формами і сортами  варто бути обережними, «приборкувати» рослину і контролювати процес насінництва, не «випускати» за межі ділянки, ретельно прибирати рештки рослин, дозарювати насінники за межами ділянки, не допускати самосіву. Цим можна запобігти як власне засміченню  ділянки, так і здичавінню рослин. А рослини овочевих форм портулаку городнього, слід зауважити,  дичавіють досить швидко. Для довідки: насіння рослина дикорослого портулаку формує багато – 40 тисяч штук, і це не межа, а максимальна плодючість однієї рослини може сягнути і 3 мільйонів  насінин; схожість у ґрунті воно зберігає до 10 років, а окреме зберігає життєздатність і 40; свіже насіння добре сходить, рослина може дати за вегетаційний період декілька насіннєвих поколінь. Сорти овочевого типу не такі «агресивні», за насіннєвою продуктивністю дещо поступаються дикорослому портулаку, тому  варто не проводити прямих асоціацій і ввести їх у перелік цінних овочевих культур.

Сортимент. До Державного реєстру сортів рослин, придатних для поширення в Україні, у 2015 році внесено перший і поки що єдиний вітчизняний сорт портулаку городнього (овочевого напряму використання) Світанок, створений на Дослідній станції «Маяк» Інституту овочівництва і баштанництва НААН.

Урожайність зеленої маси – 40,0 т/га. Середня маса однієї рослини 549,5 г. У листках у фазі початку утворення квітконосного пагона міститься: сухої речовини 7,01%, загального цукру 0,56%, аскорбінової кислоти 34,65 мг/100 г.

Кількість діб від масових сходів до товарної стиглості – 21. Вегетаційний період 110 діб; період господарської придатності – 11 діб.

Морфолого-ідентифікаційні ознаки. Рослина за габітусом  напівпрямостійка, висотою 25 см. Кількість пагонів середня, гілок   І-го – порядку 5 шт, ІІ-го – порядку 50 шт. Антоціанове забарвлення пагона слабке. Товщина стебла 1,5 см. Черешок відсутній. Діаметр рослини у період повного розвитку 66,5х53,5 см. Листкова пластинка за довжиною та шириною середня – 4,9 см та 4,1 см відповідно; за формою – лопатоподібна. Забарвлення листкової пластинки світло-зелене, помірної інтенсивності, без проявів антоціану. Середня кількість листків – понад 1200 шт. Час початку цвітіння середній.

Сорт овочевого напряму використання, рекомендується для освоєння агроформуваннями усіх форм власності і господарювання та у приватному секторі в усіх зонах України у відкритому і у захищеному (в несезонний період) ґрунті.

Мласкавець овочевий

Мласкавець овочевий, або колосковий – також поки що нетрадиційний для вітчизняного овочівництва вид рослин. Народна назва рослини, поширена поміж городників – «салат польовий»; російська – «валерианелла колосковая»; латинська – Valerianella locusta (L.) Laterrade,  синонім – Valerianella olitoria (L.) Poll. Рослина належить до родини Валеріанових (Valerianaceae).

Батьківщина рослини – Середземномор’я, у дикому вигляді  мласкавець овочевий поширений  у Європі, Азії, Африці і Північній Америці. В культурі мласкавець дуже популярний у Італії, Франції та інших країнах, звідки  нині  зелень імпортується в супермаркети України.

Ботанічна характеристика і біологічні особливості. Мласкавець овочевий – один з 15 видів роду Valerianella Mill., поширених на території Україні, він єдиний їстівний, решта – бур’яни. У природних умовах  зростає на  полях і невгіддях.

Рослина невелика, компактна, заввишки 15–40 см. Стебло багаторазово вилчасто-гіллясте, знизу і по ребрах опушене, крихке, з багаточисельними дрібними  м’ясистими лопатоподібними листками, інколи зубчастими біля основи.

Квітки дрібні, зібрані  в  густі головчасті напівзонтики, блідо-бузкового (інколи блакитного) забарвлення. Плоди–округло-яйцевидні трикамерні горішки, що мають  одну насінину, голі або  коротко-опушені, завдовжки 1,5–2,5 мм, з боків стиснуті, з дуже  тонкими двома ребрами і неглибокими двома борозенками. Маса 1000 насінин 0,8–1,5 г. Дикорослі рослини цвітуть у квітні–червні. Рослина морозостійка, витримує зниження температури до –15оС, відростає відразу після танення снігу і навіть у зимові вікна.

Мласкавець невибагливий до умов вирощування, але не витримує перезволоження та затінення. Рослина придатна  для озимої культури: при весняній сівбі вона однорічна, при осінній – дворічна. Краще росте за прохолодної погоди.

Цінність і використання. У їжу використовується  розетка листків, а згодом – молоді стебла, що утворюються  через 50–80 діб після з’явлення масових сходів. Споживають  зелень у свіжому вигляді  у салатах, закусках, самостійно як гарнір до м’ясних і рибних страв. Свіжі листки мласкавця овочевого містять до 93,4% води, 6,7% сухої речовини,  білок (2,1%), безазотисті речовини (2,8%); вітаміни: каротин – до 6 мг%, С (15 мг%), групи В – В1, В2, В6 – до 1 мг%, Е (0,4–0,8 мг%), РР, невелику кількість клітковини (0,6%), мінеральні солі калію, фосфору, магнію, кальцію, натрію. Зелень польового салату корисна при захворюваннях печінки і нирок.

Особливості вирощування виду. При ранньовесняних строках сівбу мласкавця овочевого проводять у першій–другій декадах квітня, коли починаються польові роботи. Збирання врожаю проводять у червні–липні.

Для отримання зелені у  ранньовесняний період насіння висівають у серпні–вересні. Глибина загортання насіння 1–1,5 см. Прискорити  надходження товарної продукції рано навесні і у зимові вікна  можна шляхом  встановлення укриття із плівки.  Рослини, зібрані  з-під укриття  взимку, мають відбілені листки, проте  така продукція  не втрачає поживних властивостей.

Сходи мласкавця  з’являються через 8–12 діб після сівби. При надмірному загущенні  рослини проріджують, залишають їх у рядку через 8–10 см, а вирвані використовують у їжу. Урожайність цієї рослини невелика, всього до 1 т/га, проте компенсується цей недолік цінністю вітамінної продукції.

Настурція лікарська

У овочівництві вирощуються декілька видів рослин, які належать до групи за назвою «креси». Вони дають багату вітамінами салатну зелень зі слабо пряним ароматом, що за смаком нагадують хрін. Споживають креси у свіжому вигляді, іноді продукцію солять чи маринують. Висушена сировина повністю втрачає гостроту і аромат.

Настурція лікарська (Nasturtium officinale R. Br.) – один із найменш поширених в овочівництві України вид із родини Капустяні, або Хрестоцвіті (Вrassicaceae, Cruciferae). У промисловому виробництві і в колі городників рослина більш відома за назвою «крес водяний».

На території України у дикому вигляді настурція лікарська росте на болотах та біля джерел, трапляється дуже рідко (у природних угіддях запаси сировини незначні); поширена у Закарпатті в районі Мукачевого, Карпатах, на заході Лісостепу, у Степу (біля Одеси), у Криму (нижній і середній пояси). Крім харчового та вітамінного значення має ще лікарське та жироолійне.   У Англії, Франції, США та інших країнах настурція лікарська введена у культуру. Як пряно-ароматична рослина шанувалася ще давніми греками та римлянами.

Ботанічна характеристика. Настурція лікарська – багаторічна трав’яниста водна рослина. Стебло товсте, порожнисте, сланке, довжиною 10–60 см. Листки опушені простими волосками, з широкими черешками, перисто-роздільні, з трьома, п’ятьма або сімома еліптичними виїмчасто-городчастими боковими частками (долями). Верхня доля – найбільша, за формою яйцеподібна або округла, біля основи серцеподібна.

Квітки дрібні, забарвлення пелюсток біле, вони з нігтиками, продовгувато-обернено-яйцеподібні. У коротких тичинок по одній великій ниркоподібній, відкритій назовні медовій залозці; серединних залозок немає. Плоди – продовгувато-лінійні, роздуті, зігнуті, без жилок стручки довжиною 1–2 см.

Цвіте настурція лікарська у травні–серпні. Насіння дрібне, плоске, розташоване у кожному гнізді у два ряди. Маса 1000 насінин близько 0,2 г.

Цінність і використання. Зелена маса настурції лікарської багата на вітаміни А, В, С, D, Е, К; містить йод, залізо, фосфор, калій, глюкозид глюконастурцин, сапоніни, алкалоїди, вуглеводи. У медицині її застосовують як сечогінний, відхаркувальний, тонізуючий, кровоочисний, протицинготний, протигарячковий засіб. Вживання рослини сприяє поліпшенню обміну речовин, проте не рекомендується вживати зелень вагітним жінкам.

Сік рослини застосовують зовнішньо для лікування опіків, бородавок і поліпів; відвар – внутрішньо при захворюваннях щитовидної залози, печінки, жовчно- та сечокам’яній хворобах, анемії, шкірних захворюваннях, для лікування ревматизму, подагри, цукрового діабету. 

Сировина має пряний запах і злегка гіркуватий терпкий смак. Зелень споживають у подрібненому вигляді, додаючи її як приправу у супи, соуси, овочеві салати, страви із риби та м’яса, начинки для пирогів, рулетів тощо. Салат із листя корисний при екземі і цинзі.  Насіння, листки і верхівки пагонів використовуються як пряність: страви набувають перцевого смаку і гостроти, як від редьки чи хрону.

Зелень настурції лікарської добре поєднується з іншими пряно-смаковими рослинами, наприклад, з розмарином і м’ятою  перцевою отримаємо пікантну за ароматом і смаком композицію.  У Вірменії листки додають до тіста, а молоді пагони солять і маринують.

У насінні міститься 22–24% жирної олії, у склад якої входять олеїнова, лінолева, ерукова, пальмітинова, стеаринова та ліноленова кислоти. Насіння у якості пряності може замінити гірчицю, а отримана з насіння харчова олія також подібна за якістю до гірчичної.

Настурція лікарська – хороший медонос.

Особливості вирощування виду. Настурція лікарська розмножується насінням, листковими та стебловими живцями. Для вирощування підходять сирі, тінисті місця або невеликі водойми з проточною водою, затінені парники, а також простір під  стелажами у теплицях. На присадибних ділянках настурцію лікарську висівають у низинних місцях, у борознах, які потрібно регулярно і рясно поливати.

Сівбу у відкритий ґрунт проводять у  ранні строки, при першій можливості  проведення весняно–польових робіт. Для отримання зеленої маси висівають у декілька строків з метою забезпечення конвеєрного надходження продукції. Відновлюють сівбу у кінці серпня. Сівбу влітку не проводять, оскільки в даний  період важко забезпечити оптимальний водний режим.

Глибина загортання насіння 1,0–1,5 см. Норма висіву 3 кг/га. При потребі рослини проріджують. Оскільки насіння дуже дрібне, для більш рівномірного висіву його змішують із баластом. Догляд за рослинами залежить від місця та способу вирощування  і в основному полягає у підтриманні ділянки у чистому від бур’янів стані, регулярному зволоженні ґрунту.

Товарну продукцію – молоді пагони – збирають протягом  усього вегетаційного періоду і споживають відразу після зрізування.

Базова агротехнологія вирощування нетрадиційних культур. Для вирощування малопоширених зеленних і пряно-смакових однорічних культур, що формують невелику вегетативну масу, кращими вважаються  пухкі, легкого і середнього гранулометричного складу поживні грунти; ділянки мають бути достатньо зволожені, чисті від бур’янів. У таких умовах зелена маса буде високотоварною – соковитою, ніжною, «пишною».

Кращі попередники для вирощування практично всіх описаних видів – озимі зернові культури, висіяні по чистих чи зайнятих добре удобрених парах, зернові бобові культури, просапні, за винятком представників тих ботанічних родин, до яких належать конкретні види рослин. Саме такі попередники дають змогу провести всі заходи боротьби з бур’янами у системі основного обробітку ґрунту.

Основний обробіток ґрунту проводять з осені за загальноприйнятими для зони вирощування технологіями. Його  розпочинають відразу після збирання попередника. Проводять лущення дисковими лущильниками у двох напрямках на глибину 8–10 см з метою подрібнення, загортання рослинних решток, підрізання бур’янів, що вегетують, і провокування до проростання бур’янів. Якщо поле засмічене коренепаростковими бур’янами, застосовують лемішні лущильники. В даному випадку глибина першого обробітку становить 12–14 см, а другого, що проводиться через два тижні після масового відростання та появи сходів бур’янів, 14–16 см.

Через 15–20 діб залежно від  погодних умов проводять оранку на глибину орного шару. Під оранку вносять мінеральні добрива: суперфосфат і калійну сіль по 150 кг. Якщо під попередник не вносили органічне добриво, то на бідних виснажених ґрунтах вносять до 30 т/га перегною або компосту. Ураховуючи короткий період до збирання зеленої маси у зеленних культур і споживання продукції переважно у свіжому виді, зловживати надмірними дозами добрив не можна, аби уникнути накопичення у продукції нітратів понад гранично допустимі концентрації. У разі необхідності – при масовому з’явленні сходів бур’янів – проводять культивацію на глибину 10–12 см.

Рано навесні, при настанні фізичної стиглості ґрунту, ділянку боронують у два сліди з метою затримання вологи. Перед сівбою проводять культивацію у два сліди на глибину 8–10 см з одночасним боронуванням. Під передпосівну культивацію вносять 100–150 кг/га аміачної селітри. Доцільно передпосівний обробіток проводити комплексними агрегатами, здатними за один прохід провести декілька операцій: розпушити ґрунт до дрібно-грудкового стану, вирівняти і ущільнити його. При цьому максимально зберігається волога у ґрунті та створюються оптимальні умови для сівби насіння і його дружного проростання.

Сівбу проводять у строки, зазначені вище для кожного виду, рядковим способом із шириною міжряддя 45 см або двохстрічковим 50+20 см (товарні посіви) і 70 см (насінницькі посіви). Задля можливості  проведення досходового обробітку ґрунту доцільно як маячну культуру підмішати насіння рослин, що сходять швидше і мають більші за розміром сім’ядолі і перші листки – салат чи редис, для прикладу.

Протягом вегетаційного періоду  ґрунт підтримують у пухкому, чистому від бур’янів стані. Для цього проводять не менше 2–3 розпушувань міжрядь від початку масових сходів до змикання рядків, особливо за масової появи сходів бур’янів, утворенні кірки після дощів чи поливів. За необхідності проводять 1– 2 прополки у рядках, а на ділянках, де рослини зійшли надто густо, першу прополку суміщають із формуванням  густоти стояння рослин або проводять боронування легкими боронами упоперек до напряму рядків.

Молоді рослини можуть пошкоджуватися шкідниками, наприклад, попелицею, тож на насінницьких посівах проводиться обприскування інсектицидами, дозволеними для використання в Україні, на товарних посівах така обробка заборонена.

Основне завдання насінництва – збереження високих сортових якостей, що можна забезпечити дотриманням  сортової агротехнології, просторової ізоляції, виключенням біологічного і механічного засмічення, вчасним і ретельним проведенням  сортових і фітосанітарних прочисток. Прочистки проводять протягом  всього вегетаційного періоду (у період товарної стиглості, початку і масового цвітіння, при виявленні домішок з відмінними для даного сорту морфолого-ідентифікаційними ознаками – за габітусом, формою листкової пластинки, забарвленням квіток, часом цвітіння і достигання насіння, чи хворих рослин, а також слабих, недорозвинутих, виродливих тощо).

Апробацію проводять, як правило, у фазу масового цвітіння. При польовій апробації перевіряють документацію (атестати чи свідоцтва на насіння, акти сортових прочисток), що характеризують якість висіяного насіння. При апробації визначають  стан посівів і дотримання просторової ізоляції, встановлюють фактичну площу посіву і  очікувану урожайність насіння, перевіряють виконання  встановлених агротехнологічних заходів – дотримання попередників, внесення добрив, строків сівби, площі живлення рослин, забур’яненість тощо. Посіви, стан яких оцінений як «поганий», виключають із сортових.

Насіння переважної більшості рослин дозріває нерівномірно, часто воно швидко осипається. Перед скошуванням насінників варто видалити рослини бур’янів, що важко відокремлюються  від основної культури на очисних машинах. Зрізані або вирвані із землі рослини дозарюють у валках у полі, а з невеликих ділянок їх доцільно звезти під навіси, термін дозарювання 5–7 діб. Обмолочують насінники комбайнами (наприклад, «Сампо»), переобладнавши їх з урахуванням дрібнонасінності культури. Очищають насіння на очисних машинах типу «Петкус», зберігають насипом або у мішках у чистих, сухих приміщеннях. На всіх етапах збирання, дозарювання, висушування вороху і очищення насіння не можна допускати їх самозігрівання і пліснявіння.  У домашніх умовах насіння очищають за допомогою решіт, сита, вентиляторів.

На сьогодні в Україні розроблені стандарти на сортові і посівні якості насіння великої кількості малопоширених, нетрадиційних культур, тож є сподівання, що незабаром вони будуть прийняті.

 

О. Позняк, Дослідна станція «Маяк» ІОБ НААН, Чернігівська область 

ОСТАВЬТЕ ОТВЕТ

Please enter your comment!
Please enter your name here