Перлини кримського саду

0
11164

У Північному Причорномор’ї  і, зокрема, у Криму перетиналися шляхи численних етносів і цивілізацій. У цьому регіоні мирно вживалися, тісно співробітничали, змагалися і суперничали, збагачуючи одна одну, європейська осілість і східне кочівництво. Унікальні природно-кліматичні умови Південнобережжя та Кримського передгір’я з сивої давнини обумовили розвиток у регіоні садівництва та виноградарства. Ці галузі на півострові розвивали найдавніші мешканці краю – кіммерійці, таври, караїми та болгари. Кожен із цих народів залишив глибокий слід у хліборобській культурі Криму. Тому є підстави стверджувати, що у цьому унікальному регіоні генофонд плодових культур та винограду формувався як за участі місцевих дикорослих видів, так і за рахунок сортів, завезених з інших країн і континентів. Саме через це аборигенні сорти плодових культур Криму мають істотні відмінності від сортів українського та західноєвропейського походження.

Кандиль Синап

В еллінський період історії Кримського півострова садівництво та виноградарство зосереджувались переважно на Південнобережжі. У цих садах головним чином вирощували інжир, гранат, маслини, фісташки, волоський горіх та виноград. Дещо пізніше у передгірній зоні, у долинах кримських річок поширилися яблуня, груша, слива, вишня, черешня. Колискою таврійського плодівництва були кримські долини. У роботах російського дослідника К. Габліцля, який у 18 столітті досліджував рослинність Криму, зазначається, що провідною культурою у місцевих садах була яблуня, причому різноманітних сортів, плоди яких достигали з середини травня до кінця липня. За даними основоположника Нікітського ботанічного саду в Криму Християна Стевена, у тридцяті роки 19-го століття було відомо близько 50 сортів яблуні. «Яблуня, – писав учений, – головний плід кримських садів, але лише кілька з них можна віднести до найкращих». Варто зазначити, що про значне різноманіття місцевих сортів у кримських садах повідомляла більшість дослідників. 

У перші каталоги сортів плодових культур, зібраних працівниками Нікітського ботанічного саду у 1838–1842 роках, включено лише кілька місцевих сортів яблуні, зокрема, Судак-алма, Кабах-алма та Козу-баш.  Чомусь були відсутні у колекції такі поширені сорти, як група Синапів, Гульт-пембе та Челебі. Дослідження більш пізнього періоду (1901–1904 рр.), проведені завідувачем статистичного бюро Сімферопольської земської управи В. Оболенським, показали, що місцеві сорти яблуні були найбільш поширеними у промислових садах,  головними центрами кримського садівництва лишалися річкові долини. Високу питому вагу місцевих сортів яблуні зафіксували у садах, розташованих у долині річки Бельбек  – 71,8%  у структурі плодівництва, у долинах річок Альма, Салгір і Карас їхня частка складала 45–49%. Існуючі статистичні матеріали переконливо доводять, що майже до Другої світової війни місцеві сорти яблуні були основою кримського садівництва.

Перше місце як за кількістю дерев, так і за валовими зборами плодів посідав справжній локомотив кримського садівництва сорт Сари Синап. Друге місце за площею та економічною значимістю посідав один з найкращих місцевих сортів яблуні Кандиль Синап. Частка інших аборигенних сортів яблуні, як от Гульт-пембе, Челебі і Сабли Синап – невисока і варіювала у межах 1–4%.

сорт Челебі

Попри значне поширення та величезну роль місцевих сортів яблуні в економіці Криму виробничо-біологічні особливості їх майже не вивчалися. Видатний український садівник і дослідник кримського садівництва Левко Симиренко був першим, хто розпочав їх всебічне вивчення.  Більшість із цих описів вчений використав у своїх фундаментальних працях. Опублікувати спеціальну книгу про місцеві кримські сорти він не встиг, хоч і мав такий намір. Але оприлюднені у тогочасних садівничих часописах статті Л.Симиренка увійшли у перший том видання «Кримське промислове плодівництво», яке побачило світ у 1912 році. А у 1995 році напередодні 140 ліття від дня народження Левка Симиренка вийшла з друку підготовлена автором цієї статі монографія його робіт із назвою «Местные стародавние сорта плодовых культур Крыма». Нині ця праця лишається чи не єдиним помологічним джерелом для ознайомлення читацького загалу з аборигенними сортами плодових культур півострова.

Отже, група кримських Синапів включає в себе кілька окремих сортів. І саме Левко Симиренко зробив перший, найбільш повний помологічний опис найпопулярнішого у Криму сорту Сари Синап. За відомостями вченого, плоди цього сорту у величезних обсягах на конях доставляли у Москву, а далі залізницею до Петербургу, де їх продавали за високими цінами. Торговці фруктами цінували Сари Синап за високі показники витривалості при транспортуванні і зберіганні, а кінцеві споживачі – за смакові якості. Важливою особливістю сорту є й те, що плоди міцно тримаються на дереві і не відриваються навіть від сильних поривів вітру. Істотним недоліком сорту є пізній вступ у пору овочування, суттєві врожаї можна отримувати з дерев у віці від 12–15 років.  

Професор Володимир Симиренко повідомляв, що в умовах Придністров’я та Поділля Сари Синап розпочинає овочувати вже у віці 6–7  років. А якщо дерева прищепити на середньорослих або карликових підщепах, то перші врожаї можна отримати значно раніше. В умовах Криму  дерева Сари Синапу поливали від 4–7 разів за вегетацію. У Криму та південних областях України дерева цього сорту не пошкоджуються морозами. У досить суворі зими 1928–29 років дерева Сари Синапу мали незначні пошкодження на Київщині, Чернігівщині, Луганщині, Хмельниччині. Без ознак пошкодження морозом лишилося 60-літнє дерево цього сорту у Помологічному розсаднику Л.П. Симиренка, що зростало на території  Мліївської садово-городньої станції.

Як донор високої врожайності, лежкості та транспортабельності виступає  Кандиль Синап.  Упродовж кількох століть цей унікальний сорт яблуні є справжньою візиткою кримського садівництва. Мабуть, про це помологічне диво ще у 17 столітті писав відомий турецький мандрівник Евлія Челебі: «Таких яблук, як тут, немає ніде у населеній чверті. Ці судацькі яблука пахнуть, як мускус і амбра. Ці яблука розміром із п’ятірню укладають у білі коробки і відправляють до кримських ханів, султанів та візирів. Їхня краса за довгий час не втрачається, не змінюється їх колір і смак, вони ніби щойно зірвані з дерева…». «Цей сорт, – зазначав Левко Симиренко, – з татарської мови перекладається як Синап Лампада. У пору свого достигання, особливо після перших холодних вересневих ночей, його плоди стають яскраво-червоні, немовби церковні лампади, сяють на дереві».

У Криму Кандиль Синап вирощувався здавна. Походження сорту достеменно невідоме. Проте його унікальність свідчить, що з’явився він у Криму і є витвором спонтанної селекції та народного відбору. Ще донедавна у Криму він був одним із провідних сортів промислових садів. Більше всього Кандиль вирощували у долинах річки Карасу (нині Карасівка). Разом із плодами сорту Сари Синап Кандиль Синап був головною складовою кримської плодоторгівлі. У великих обсягах його доправляли у Москву і Санкт-Петербург, де часто продавали поштучно. Проте Кандиль Синап, мабуть, єдиний сорт, який ще у 19 столітті проторував шлях на західноєвропейські ринки, зокрема, у скандинавські країни, Німеччину, Бельгію.  Ще за життя Левка Симиренка Кандиль Синап, завдячуючи його популяризації на міжнародних виставках та у зарубіжній науковій пресі, поширився також у Франції. Український вчений сприяв поширенню Кандиля не лише на півдні, а і у центральних регіонах України. Сорт також почали культивувати на Закавказзі, на Кавказі, в Узбекистані та Казахстані.

Гроно Кандиля на трирічному дереві в саду аборигенів

Попри високі смакові якості плодів, Кандиль Синап поширеністю у промислових насадженнях та роллю у кримській плодоторгівлі значно поступався Сари Синапу. Головна з причин – недостатньо міцне прикріплення плодів до плодової деревини. Через це дерева Кандиль Синап зазнавали втрат від сильних вітрів, які в Криму трапляються досить часто. При дозріванні навіть незначний вітер може призвести до обсипання його плодів. Тому облаштування вітрозахисних смуг є першою передумовою успішності промислових насаджень Кандиль Синап. Досить важливо також вирощувати його на опорі у вигляді шпалери. Подолати пізній вступ дерев Кандилю у пору овочування можна завдяки вирощуванню саджанців на карликових та середньорослих підщепах. Але, на жаль, ця технологія досі не опрацьована.

При традиційній культурі садівництва дерева Кандилю характеризуються довголіттям та значною силою росту. Левко Симиренко, обстежуючи кримські сади, зустрічав у них могутні дерева Кандилю у віці понад 80 років. Ще й сьогодні у лісосадах Криму можна зустріти столітніх довгожителів цього сорту з гарним врожаєм. За оцінкою Левка Симиренка, дерева Кандилю характеризуються високою морозостійкістю, витривалістю не лише у Криму, а і на Черкащині та в інших областях України. Володимир Симиренко зазначав, що дерева Кандилю невибагливі до грунтів, але потребують регулярного зрошення. Споживацька зрілість плодів припадає на другу–третю декаду жовтня, у звичайних плодосховищах вони зберігаються до кінця квітня. М’якуш Кандиля пухкий, але соковитий, на смак кисло-солодкий. Шкірочка у нього тривка, але через пухкий м’якуш при натиску плоди можна травмувати, що зіпсує їх товарний вигляд. Тому при збиранні, сортуванні і пакуванні Кандиля з ним потрібно поводитися досить обережно.

«Чудова зовнішність, гарний смак, пізнє достигання і тривалий зимовий період використання визначають призначення плодів Кандилю – споживання у свіжому вигляді», – писав Володимир Симиренко.  Тож якщо нівелювати деякі особливості сорту, а саме – пізній вступ у пору овочування та сильнорослість, які можна подолати завдяки щепленню на слаборослих або середньорослих підщепах та використанню специфічних операцій із формування крон, Кандиль Синап має перспективи для вирощування у сучасних інтенсивних садах. Тим паче, враховуючи його колишню популярність за кордоном, він міг би стати об’єктом експорту.

Серед групи кримських Синапів упродовж кількох століть значну роль у промислових садах відіграли ще кілька аборигенних сортів  – Синап Білий, Синап Чорний (Кара), Синап Судацький. Левко Симиренко на початку двадцятого століття зараховував Синап Білий до зникаючих кримських сортів яблуні. Проте у 80-ті роки минулого століття кримські садівники знову зацікавилися цим сортом, і ним навіть було закладено промислові сади. Плід у Синапа Білого досить великий і продовгуватий, трохи ребристий. М’якуш м’який, білий, солодкий, але малосоковитий. Шкірка біла, товста та гладенька. Дерева сильнорослі, при зрошенні відзначаються високою врожайністю.

Титульна сторінка монографії Левка Симиренка з його автографом

Помологічний опис Синап Кара (Чорний) зберігся завдяки публікаціям Левка Симиренка. Дослідник писав: «Плоди у Кара Синап великі, продовгуваті, красиві. Вони вирізняються ніжністю та чистотою шкуринки. За зовнішніми ознаками вони нагадують Сари Синап, але у них дещо завужений носочок. Шкуринка щільна, товста, жовта, залита суцільним рум’янцем. М’якуш білий, щільний, доволі соковитий, смачний. Дерева Синапа чорного довговічні, невибагливі, мають розлого-кулясту форму, вирізняються щедрою врожайністю. Порівняно з іншими Синапами цей сорт досить рано вступає в пору овочування». Вчений повідомив, що бачив, як із 15-річного дерева зібрали майже 1600 кг якісних плодів (91 пуд), а з 22- річного дерева зібрали 100 пудів яблук. При цьому для підтримки такого врожаю використали 365 підпорок. «Мені видається, – писав Левко Симиренко, – що  у Криму, як і в інших садівничих регіонах країни, нарівні з культурою західноєвропейських сортів потрібно висаджувати і добре випробовувати місцеві сорти. І якщо вони дещо поступаються європейцям за смаком, то за витривалістю, силою росту та врожайністю вони їх перевершують».

Синап Сабли (Саблинський Синап) – свою назву сорт отримав від назви села Сабли (нині Поштове), яке знаходиться у Качинській долині у Бахчисарайському районі. У садах, насаджених у 19 столітті, цей сорт поряд із Сари Синапом займав провідне місце. Його плоди на деревах під час вітру тримаються краще від плодів Кандиля. Левко Симиренко Саблинський Синап характеризував так: «У сімействі Синапів Сабли, без сумніву, посідає перше місце за довершеністю, зовнішньою красою та ніжністю забарвлення. Шкірка у нього тонка, гладенька, неначе порцелянова. Сонячний бік вкритий чудовим ніжним рум’янцем, а м’якуш  у цього сорту більш соковитий, ніж у Сари Синап, але дещо поступається йому у цукристості. Плоди зберігаються дещо гірше, ніж у Жовтого Синапу. Дерева, як і у всіх Синапів, довговічні, сильнорослі, мають широко-розлогу крону».  В Карасубазарському районі з 32-річних дерев збирали по 960–1110 кг високоякісних плодів, зазначає Л.Симиренко.

Сорт Челебі у перекладі з кримськотатарської мови означає шляхетний (благородний). Академік Петро Палас  вважав цей сорт найпопулярнішим у Криму, насправді за поширеністю він посідав друге місце після Сари Синап. Левко Симиренко зазначав: «Безумовно, Челебі належить до кращих пізньо-осінніх промислових сортів Криму, і задовго до проведення залізниці його плоди кінними трійками завозили до Москви». Інший дослідник кримського садівництва Еренталь писав про цей сорт: «Невеличке, красиве, приємне на смак яблуко. Достигає у грудні і зберігається всю зиму». Садівники використовували два різновиди цього сорту – Челебі довгохвостий  (з довгою плодоніжкою) і Челебі короткохвостий (з короткою плодоніжкою). Зовні ці види більше нічим не відрізнялися. Перший варіант характеризувався гарною лежкістю, міг зберігатися до Різдва, а другий значно раніше достигав, але і псувався швидше. Кримські садівники надавали перевагу довгохвостому Челебі. Плід у нього видовжено-яйцеподібної форми. Плоди розміщуються на дереві густим яскравим гроном і міцно тримаються на гілочках. Шкуринка у плоду тонка, але досить щільна, що і обумовлює їх високу транспортабельність. Плід покритий щільними інтенсивно-червоними цяточками, розсіяними по загальному теж червоному полю. М’якуш жовтий, соковитий, доволі приємний на смак. Дерево довговічне, сильного росту, має розлогу крону, невибагливе до грунтів, добре реагує на зрошення. У пору овочування дерева вступають на 8–10 рік. Урожайність Челебі висока, але нерегулярна.  Доросле дерево на рік дає понад 320 кг врожаю.

Левко Симиренко виокремив ще одну форму сорту – французький Челебі. Це один із найбільших клонів сорту. Він, безумовно, може зацікавити не лише виробничників, а і селекціонерів. Високі товарні якості плодів  Челебі роблять перспективними дослідження можливостей вирощування цього сорту за сучасними технологіями. 

Сари Синап

Серед аборигенних сортів Криму вельми поширеним у промислових насадженнях був сорт Бал-алма (медове яблуко). Його плоди користувалися значним попитом у споживачів, набули поширення у садах Бельбекської та Качинської долин. Дерева цього сорту цвітуть раніше від Сари Синапа. Плід Бал-алма  невеликий або середнього розміру, має овально-продовгувату форму, з червоними підшкірними крапочками, м’якуш солодкий. Плоди достигають наприкінці вересня або у жовтні, міцно тримаються на дереві. При зберіганні у звичайних приміщеннях вони приблизно місяць не псуються.  Дерево довговічне, міцне, велике, з широкою кроною, плодоносить нерегулярно, але щедро. З одного дерева отримують 320–480 кг яблук. Окремі дерева приносять до 700 кг.

Демир-алма (Залізне яблуко) – стародавній кримський сорт. Про міцність його плодів свідчить сама назва. Плоди доволі великі, продовгуваті, характеризуються лежкістю. Навіть у непристосованих приміщеннях зберігаються до червня. М’якуш дещо грубий, кислий на смак. Дерева сильнорослі, міцні, овочують регулярно і щедро. У Криму використовували плоди Демир-алма для виготовлення пастили і мармеладу.

Шафран-нітліб – один із найкращих літніх сортів кримської яблуні. Завдяки красі і смаку плодів посідав провідне місце у кримських садах. Плоди середнього розміру, зовні нагадують відомий європейський сорт Ренет Орлеанський. Вони не вражаються паршею і не розтріскуються. М’якуш ніжний, соковитий, приємного кислувато-солодкого смаку. У Криму знімальна стиглість настає у середині серпня. Плоди можуть зберігатися упродовж 1–1.5 місяця. Дерево середньої сили росту. Сорт високоврожайний. З одного дерева збирають до 400 кг плодів. Цей сорт теж може бути перспективним для сучасних селекціонерів і виробничників.

Памук-алма (Ватне яблуко) – споживачі у різних регіонах називали цей сорт «татарським розмарином». У ті часи у промислових садах серед літніх кримських сортів цей сорт був одним із найпоширеніших. Хоча на думку Левка Симиренка, він був більш придатним для аматорського садівництва. Плоди Памук-алма привабливі на вигляд, середніх розмірів. По формі нагадують плоди Челебі і подібні Гульт-пембе, наділені невисокою щільністю, тому є легкими, ніби ватними. М’якуш білий, досить ніжний, соковитий, майже без кислинки. Достигають плоди у середині серпня і можуть зберігатися майже місяць. Дерева, як у більшості місцевих сортів, великі і сильні. Врожайність сорту регулярна і щедра.

річка Альма, літографія 1874 р.

Говорячи про кримські стародавні сорти яблуні, не можна не згадати про ще один шедевр народної селекції  – сорт Козу-баш. У перекладі з кримськотатарської  –  голова ягняти. Саме завдяки працям Левка Симиренка зберігся помологічний опис цього сорту. Як зазначав вчений, Козу-Баш почав зникати з промислових насаджень Криму ще наприкінці ХІХ століття. Враховуючи його цінність як для науки, так і для промислового садівництва, Левко Симиренко висловлював побоювання його втратити. На жаль, вони справдилися. У процесі реконструкції кримських промислових садів цей вельми цінний сорт було втрачено. Зник він і з присадибних ділянок. Смертоносний удар по традиційному кримському садівництву радянська влада завдала у перший повоєнний рік. Після злочинної депортації кримських татар, греків, болгар та інших народів у 1944 році Козу-баш не лишився навіть у народній пам’яті. Тоді були знищені не лише гуманітарні і наукові надбання кримськотатарського народу, а також і його самобутня агрокультура. Фактично з депортацією кримських татар загинуло чаїрне садівництво, місцеві сорти плодових культур та винограду, цілі галузі тваринництва.

Усі наші намагання відшукати у кримських садах славетний Козу-баш не увінчалися успіхом. Не виявили ми цього сорту й у світових колекціях плодових культур, зібраних у Всесоюзному інституті рослинництва та знаменитій Помологічній колекції Левка Симиренка на Черкащині.
Проте ентузіасти не втрачали надії відшукати кримську садівничу перлину. І врешті-решт досягли певного результату. Так, учасникам пошукової групи все-таки вдалося знайти у Білогірському (Карасубазарському) районі старе дерево славетного Козу-баша. Попереднє помологічне дослідження показало, що знайдений екземпляр майже за всіма параметрами збігається з описом, зробленим Левком Симиренком. «Плоди Козу-баш  зазвичай великого розміру. Вочевидь, у Криму існувало майже чотири різновиди цього сорту. З них два зустрічаються у садах О. Г. Банглярова в Оваку. Вони вирізняються більше за характером росту та урожайністю дерев, ніж за морфологічними ознаками та якістю самих плодів. Дерева перших мають пірамідальну крону, плоди у них великі і зав’язуються поодинці або попарно. В інших – крона кулеподібна, і вони вирізняються щедрою урожайністю. Проте плоди у них дрібніші, мають більш сплющену форму і зав’язуються кучками по 3–4 штуки у кожній. У саду А. А. Крима (колишній п. Хамарито) зустрічаються ще два різновиди сорту: Козу-баш білий і Козу-баш смугастий. Його плоди за зовнішнім виглядом нагадують Кальвіль Червоний, – писав Л.Симиренко. – Говорячи про Козу-баш, необхідно наголосити на його високій стійкості листя та плодів до головного інфекційного захворювання яблуні – шолудів (парші). Цим захворюванням плоди ніколи не уражаються. Досить цікаве видовище мав сад Овак улітку 1888 року. Тоді плоди всіх західноєвропейських сортів були суцільно уражені цим грибковим захворюванням і мали потворний вигляд. У той час як лиш один Козу-баш вражав своєю чистою червоною сорочкою. Майже так само плоди цього сорту не пошкоджуються плодожеркою, тому серед них не зустрічаються червиві.
Козу-баш охоче експортується, і ціна на це яблуко та ж сама, що і на Сари Синап. Через великий розмір плодів їх часто кладуть у тару не більш, як у три ряди. У садах Сімферопольського повіту, відповідно до «Зведення», зареєстровано 536 дерев Козу-баша».

Отже, враховуючи відомості видатного вченого, Козу-баш також є цінним і цікавим для сучасного плодівництва, зокрема, завдяки низці його біологічних особливостей. Насамперед, мова про зимовий термін дозрівання, гарну транспортабельність та лежкість, високу врожайність і силу дерев, їх невибагливість до умов вирощування, стійкість до парші і плодожерки. А також завдяки високій якості і чудовому зовнішньому вигляду плодів.

Петро Вольвач, академік УЕАН, заслужений діяч науки і техніки АР Крим, лауреат премії ім. Л.П. Симиренка НАН України

 

ОСТАВЬТЕ ОТВЕТ

Please enter your comment!
Please enter your name here