Цілюща шовковична колекція і яблука для лінивих

0
11262

Плодово-ягідний розплідник «Подільська розкіш» знають чи не всі мешканці Кам’янець-Подільського району, що на Хмельниччині. Адже саджанці і ягоди звідти вже не один десяток років радують містян і селян своєю якістю. До речі, багато садівників професіоналів і аматорів з різних регіонів України особисто знайомі з власником «Подільської розкоші» В’ячеславом Станіславовичем Францішком, який є людиною щирою, охоче ділиться власними глибоким знанням справи. Адже із численних дзвінків, які він приймає щодня, левова частина запитань від абонентів стосується не придбання посадкового матеріалу, а агротехнічного боку садівничої справи.   

Садові угіддя В’ячеслава Францішка складаються з двох ділянок. Одна з них у 20 соток знаходиться у передмісті Кам’янця-Подільського, друга – півгектарна – розташована за двадцять кілометрів від першої, на хуторі Корчівка. На обох ділянках буяє розмаїття-розкіш плодово-ягідних культур, що дивує і захоплює відвідувачів. Є в господарці і японські сорти малини, і тібетські та китайські годжі, мигдаль, фініки, інжир, різні види та сорти глоду чи не з усіх континентів, є ріжкове дерево, плоди якого за смаком схожі на шоколадні цукерки, хурма, мушмула, колекції азимини і актинідії, і це далеко не весь перелік ботанічних цікавинок, які урізноманітнили місцеву флору. До слова, у розпліднику зібрана колекція і рідкісних вітчизняних сортів плодово-ягідних культур з усієї України. Натомість В’ячеслав Станіславович щороку продовжує поповнювати свій сад новими сортами, бо, як сам каже, це захоплення – як невиліковна хвороба: якщо вже почав, важко зупинитися. До речі саме недуг, не уявний, а справжній, став однією з вагомих причин для того, щоб присвятити себе садівництву, таким чином, не тільки подовжити життя, а і справу предків.

– Під час проходження військової служби перехворів інфекційною хворобою з важкими ускладненнями для серця. Відбулося відмирання волокон серцевого м’язу. Повернувшись додому, почував себе дуже кепсько, на рівні древнього старця, хоча мені тоді виповнився 21,  – пригадує В’ячеслав Станіславович. – Далі тривали роки пошуку зцілення. І як завжди, усі складні рішення вирішуються дуже просто: все, що нам так необхідно, завжди поруч. Повернувся до садівництва, заходився знаходити та селити в своєму садку малопоширені плодові та ягідні культури. Повернув у сад і ягоду свого дитинства — шовковицю. Почав щодня споживати не менше 50 грамів на добу її плодів і обліпиху, це виявилося найкращим лікуванням при моєму недугу. За двадцять років після встановлення діагнозу обстежився. Оезультати приголомшили лікарів. Вони не вірили написаному в картці хворого. Адже рубці зникли разом із усіма ознаками хвороби. І моїй відповіді, що лікувався лише плодами та ягодами, теж не повірили. Натомість на той час я вже мав досить велику колекцію садових рослин, з головою захопився садівництвом, і шовковиця зайняла чільне місце в моєму житті.  

Також чоловік розповів, що навчався порядкувати в саду чи не з пелюшок. Адже є садівником у третьому поколінні – рідні по материнській і батьківській лініях мали великі садові ділянки, де в основному культивували яблуню на високорослих підщепах. З урожаїв яблук і заробляли ці родини. А В’ячеслав Францішко ще восьмирічним хлопчиком вмів самостійно прищеплювати саджанці,  збирав яблука, починаючи з нижніх гілок і до самих верхівок дерев, хоч то була досить небезпечна і непроста робота.

– Шовковична колекція у мене чи не найбільша у світі, пишаюся нею, – каже В’ячеслав Францішко. – Кожного року колекція поповнюється. Є дерева, які коштують по 1000 доларів США за саджанець і більше. Садивний матеріал знаходжу у таких же захоплених цією культурою людей по всьому світу. Надсилають мені живці, буває, саджанці чи насіння. Основою моєї колекції стали сорти Бабаєвої Галини Іванівни, української селекціонерки з м. Мерефа. До речі, саме з виведених нею сортів шовковиці й почалася моя колекція. Потім посадив сорти з Турції, США, Англії, Прибалтики, Китаю і навіть з Австралії та Нової Зеландії. Останні підростають у горщиках. У теплу пору року – просто неба, а на зиму ховаю їх у льосі, бо культура південна, теплолюбна, не витримує наших морозів, її треба поступово адаптувати.

плоди Анатолійської білої

До речі, новозеландський сорт шовковиці Веллінгтон дуже добре адаптувався до наших умов у відкритому ґрунті та дає найсмачніші плоди. По наших мірках, за розміром вони невеликі – приблизно 3 см завдовжки і 1 см завтовшки, але за смаковими властивостями рівних їм немає, вважає господар. На ділянці прижилися три китайські сорти — Хезе, Біле перо королівського голуба та Велика Десятка, плоди яких не мають насіння. Натомість вони якнайкраще підходять для сушіння. Є у колекції сорти Анатолійська чорна і Анатолійська біла, є американський сорт Іллінойс, який має розтягнутий період плодоношення, тобто до кінця літа забезпечує свого господаря свіжими плодами. Є продуктивні західноєвропейські сорти, але за крупноплідністю і врожайністю вони поступаються вітчизняним сортам, які виводили для радянської шовкопрядної промисловості на теренах Української РСР. 

– Усі дерева у шовковичному саду віком до 30 років, я їх формую до розмірів два метри заввишки і два метри у діаметрі, для цього застосовую подвійне обрізування, – продовжує розповідь В’ячеслав Францішко. – Щоб успішно обрізати і тримати дерева у потрібній вам формі, варто вивчити біологію рослини. Скажімо, обрізування шовковиці триває ранньої весни і продовжується  лише літом. Тоді шовковиця працюватиме не наростання деревини, а на плодоношення, 2х2 метри – найбільш зручний розмір дерева для збирання врожаю.

В’ячеслав Станіславович зазначив, що нині відчувається зростання попиту на саджанці шовковиці. Особливо цікавить наших співвітчизників садивний матеріал виду Morus macroura, плоди якого можуть досягати 25 см у довжину в природних умовах батьківщини цих дерев – у Пакистані, в Україні ж довжина плодів сягає поки що не більше 12 см. Сорти шовковиці виду Morus macroura у південних країнах ремонтантні, дерева плодоносять цілий рік, до них лише застосовується обрізування. У саду «Подільської розкоші» плоди Morus macroura червоного кольору, а взагалі вони трапляються з білим, чорним і навіть рожевим забарвленням. До речі, їх смак дещо відрізняється від звичного для нас шовковичного, відчувається більше цукру. Ще одна особливість – у наших умовах у плодах немає насіння, тобто рослина стає партенокарпічною.

Розповів В’ячеслав Францішко і про ще один різновид шовковиці, який доповнює його колекцію і набуває шаленої популярності на українському ринку. Мова про кудранію, або шовковицю китайську. Зовні вона схожа на полуницю, за що її й називають «полуничним деревом». Сортові екземпляри цієї рослини починають активно культивувати садівники-аматори в Україні, хоча у дикорослому вигляді курданія вже пів віку росте на території державного підприємства «Дослідне господарство «Новокаховське».

Як зауважив В’ячеслав Станіславович, реалізація садивного матеріалу не є його основним прибутком. Набагато більший дохід приносять плоди і ягоди, продані на свіжому ринку. Зокрема, малина, полуниця і ожина. До речі, саме до ожини, за словами садівника, він і привчав мешканців Кам’янця-Подільського ще з середини 80-х років минулого століття, коли про існування цієї чудової ягоди в Україні взагалі мало хто знав.

– Ожину ми разом із дружиною щороку на зиму укриваємо. Бо якщо цього не робити, вона таки рано чи пізно вимерзне на корені. Для цього винайшли свій метод, який дозволяє укривати не кожну рослину окремо, а цілі її ряди, що набагато пришвидшує процес. Таким чином можемо сотні кущів за день накрити, – ділиться досвідом В’ячеслав Францішко. – Окрім ожини, користуються певним попитом у покупців і плоди ожиномалини, хоча на ожину охочих значно більше, адже плоди солодші і містять більше антиоксидантів, ніж плоди ожиномалини.

Досвідчений садівник розповів, що ожиномалинові гібриди набули розповсюдження в

В’ячеслав Францішко і обліпиха сорту Либідь

Україні наприкінці 90-х років минулого століття. Одним із перших був виведений Іваном Мічуріним сорт Техас, який відомий селекціонер зробив на основі ягоди Логана – першого в історії ожиномалинового гібрида, що з’явився природним шляхом. Але Техас має надзвичайно густі і гострі колючки, тому не набув широкого застосування. Серед закордонних сортів, які почали поступово «оселятися» в ягідниках українців, В’ячеслав Станіславович відзначив Маріонберрі – до нинішньої пори актуальний сорт. І хоча йому вже понад сто років, Маріонберрі цінують за надзвичайні смакові властивості. У США сотні гектарів засаджені саме цим гібридом. Пізніше на ринку з’явилися дуже ранній сорт Тейберрі і його безколючковий клон – Букінгемська Тейберрі  та надзвичайно смачний сорт із вишнево-суничним присмаком – Бойзенберрі, а також Старк Джамбо, ягоди якого у родині Францішко стали найулюбленішими ласощами. Із селекційних новинок ожиномалини господар назвав Дорман Ред – гібрид, виведений у США, що має надзвичайно красиві ягоди рубінового забарвлення, які довгий час зберігають свою свіжість. Завдяки зовнішній красі ягоди Дорман Ред використовують для прикраси кондитерських виробів. Плюс плодоложе у Дорман Ред при зриванні ягоди відривається, як у малини, а у інших вищезгаданих сортах ожиномалинових гібридів – як у ожини, тобто лишається з ягодою. На думку В’ячеслава Станіславовича, також вартий уваги західноєвропейські сорт Глен Ко, стебла якого сягають шести метрів завдовжки, при цьому сорт холодостійкий, не колючий і високоврожайний. Але у нього є суттєвий недолік: його дуже важко розмножити, бо він погано вкорінюється. Як і ще одна західноєвропейська новинка – сорт Молінг Пассіон, довжина плодового суцвіття до одного метра. Очевидно такі їх властивості були закладені селекціонерами, щоб легше було контролювати розповсюдження садивного матеріалу, робить висновок садівник.

Розповів господар і про ще один цікавий напрям у своїй садівничій практиці – про червоном’якотні яблуні, якими зацікавився порівняно недавно. 

– Можна сказати, що це яблуні для лінивих, – розповідає В’ячеслав Станіславович. –

сорт «Казка»

Бо вони дуже стійкі до хвороб. Справа в червоному забарвленні листя. Антоціани, які в них містяться, заважають поширюватися грибковим захворюванням і не по зубах плодожерці. Зі свого досвіду скажу: щоб знайти хробака у яблуку, треба їх кілька десятків перебрати. Бо саме в ту пору, коли плодожерка відкладає яйця, ці яблука мають максимальну кислотність. Але червоном’якотні яблука не йдуть зразу з дерева до столу, їм треба хоча б тиждень полежати, щоб вони стали солодшими. Приблизно за тиждень відбувається процес ферментації, і плід стає надзвичайно смачним і ароматним. Ще одна особливість червоном’якотних яблунь  –  це спурові сорти, тобто плодова брунька закладена на молодому однорічному прирості.  Також червоном’якотні сорти вирізняються самоплідністю, через це вони не залежать від запилюючих комах, а відтак і погодних умов навесні.  Все, що цвіте, воно і зав’язується, єдиний недолік у такій ситуації, треба унормовувати врожай, проріджувати крону. Червоном’якотні яблуні люблять вологі вибалки і низини, там вони показують найвищу врожайність. До речі, як і шовковиця, плодоносять вони щороку, тобто без періодичності.

Я от слідкую за новинами Оклендського університету (США), де вивчають плодові

сорт яблуні Сірена

культури на вміст у їх плодах мінералів, вітамінів, антоціанів тощо. То там підрахували, що червоном’якотні яблука у сотні разів корисніші для здоров’я людини, ніж звичайні. Зокрема, і завдяки високому вмісту заліза у них. Тож не дивно, що ці сорти стають дедалі популярнішими як в ЄС, так і у Північній Америці. Мало того, у США вже пішли далі, там вивели близько 20 сортів червоном’якотних груш.

Олександр Литвиненко

ОСТАВЬТЕ ОТВЕТ

Please enter your comment!
Please enter your name here