Відродження огіркової столиці України

0
249

На території Ніжинського району Чернігівської області шляхом народної селекції створено сорт огірка Ніжинський місцевий, який був еталоном засолювального типу. На основі цього сорту розвивався славнозвісний ніжинський огірковий промисел. Ніжинські огірки  як сорт  і як торговельна марка продукції (бренд) стали добре відомими і популярними у світі у ХХ столітті. 

Отож, переконаний, що кожен українець, коли його запитати, чим славиться місто Ніжин на Чернігівщині, найперше відповість: огірками. Так, саме цей овоч  став візиткою, брендом Ніжинського краю.

Важлива робота з популяризації ніжинського огірка проводиться органами місцевої влади і самоврядування. Так, у м. Ніжин започатковано і щорічно проводиться фестиваль «Його величність Ніжинський огірок». 14 вересня 2019 р. такий захід було проведено усьоме.

Метою фестивалю є вшанувати, прославити та звеличити «винуватця» урочистостей, згадати не лише його історію, а й популяризувати найновіші  досягнення у справі відродження та розвитку  сорту і традиційного місцевого засолювального промислу. 

Велелюдно було у парку ім. Т.Г. Шевченка. Містяни та численні гості, що відвідали експозиції, мали змогу на власні очі побачити, наскільки  щиро, з повагою ніжинці ставляться  до свого символу, залучаючи до святкового дійства дітей. З любов’ю виготовлені стенди про огірки, представлені дитсадками, школами та іншими навчальними закладами міста. На сценічних майданчиках демонстрували майстерність хореографічні і вокальні колективи, основними мотивами виступів яких, знову ж таки, була «огіркова» тематика.

У фестивалі брали участь і науковці Дослідної станції «Маяк» Інституту овочівництва і баштанництва НААН, що розташована  у історичній огірковій зоні, лише за 15 кілометрів від Ніжина, в с. Крути. Саме співробітники  станції проводять  масштабну  науково-дослідну роботу з відродження, збереження і популяризації Ніжинського місцевого огірка. На сьогодні  селекціонерами  відновлений і вирощується  оригінальний матеріал, а також, що дуже важливо, проводиться  не лише насінницька, а й селекційна робота з метою створення  якісно нового сортименту, відносно стійкого проти пероноспорозу, зі збереженням  цінних ознак,  притаманних справжньому ніжинському огірку, щонайперше, високої якості ферментованої продукції – солоних плодів.

Походження Ніжинського огірка: версії, розвідки, легенди…

За висновками дослідника  В. Шевченка, історичний аспект питання щодо походження Ніжинського огірка до 20-х рр. ХХ століття практично не розглядався, і саме в той період  починали формуватися певні  історичні погляди, зокрема, через місцеві публікації. У результаті опрацювання матеріалів Ніжинського філіалу державного обласного архіву (ФР 6297, справа 516) В.Шевченком виявлені посилання на грецьке походження Ніжинського огірка. Так, у 1923 р. агроном Ніжинської господарської спілки Фришев відзначав: «Консервування огірків шляхом соління в місті Ніжині зародилося з давніх часів. Піонерами  у цій справі були греки». У матеріалах спілки за 1927 р. зазначалося: «Культура Ніжинських огірків занесена на Ніжинщину в другій половині ХVІІІ століття. Прибувши на територію Ніжинщини, греки, зайнявши місця переселених на Кубань козаків, будучи добрими городниками, швидко помітили особливості місцевого ґрунту, благодатного для вирощування особливого сорту  огірків, споріднених із сортом кримських огірків, і приступили до культивування цих огірків у широких розмірах». А у 1929 р. агроном Ніжинської плодоспілки П. Хоменко підтверджує цю тезу: «Ще за часів цариці Катерини, коли вигнали запорожців з Ніжинщини, переселені на їх місце греки  занесли з собою насіння кримського огірка. Він пристосувався  до природних умов Ніжинщини, дав нову форму й значно поліпшився на якість». Натомість академік УАН, член-кор. Всеросійської АН К. Харлампович, досліджуючи  діяльність грецької колонії на території Ніжина, дійшов висновку, що «…звістки документів про грецьке землеволодіння не численні й уривкові. Тому не можна зробити ніяких висновків щодо характеру господарювання греків на землі, чи вносили вони в господарство які-небудь нові прийоми, чи вводили нові культури».

Отож дослідження історичних аспектів походження Ніжинського огірка, зокрема періоду появи місцевої сортопопуляції та «грецького» і «кримського» сліду у її родоводі, автору видається актуальним на сьогодні завданням.

У свідомості місцевого населення легенда про те, що огірок у Ніжин завезли саме греки (переселенці/купці) є чи найпопулярнішою і не піддається сумніву дотепер. Немає сумніву, що досліджувана проблематика, а саме походження місцевого огірка на теренах Ніжинщини,  у часовому вимірі перебуває у так званій «добі легенд», яка, за І. Сюндюковим, «в історії є, можливо, найскладнішою для розуміння, осягнення та інтерпретації. Перекази красиві, вражаючі, барвисті – існують, а точних документів – обмаль або їх узагалі немає; і замість критичного аналізу джерел на основі їхнього зіставлення (а без цього немає якісної праці історика) проблема неминуче переходить у площину  «довіри» чи «недовіри» до наявних напівлегендарних історичних оповідань, зафіксованих тим чи іншим літописцем».

«Слід» ніжинських греків у походженні Ніжинського огірка відстежувався також і нашими аналогічними розвідками. Але твердженню, що засолювальний промисел сформували у Ніжині греки, переселені Катериною ІІ, суперечить той факт, що вже у 1788 р. місцеві ніжинські купці (можливо й греки) піднесли солоні огірки в дар імператриці, яка тоді здійснювала подорож до Криму. Саме після цієї події був виданий указ, згідно з яким до царського двору надалі вимагалося доставляти огірки тільки ніжинські. Цьому періоду приписують розвиток засолювального виробництва у промислових масштабах (започатковано фірму «Дмитрієнко-Коломак»). Проте, за дослідженнями багатьох місцевих істориків, є дані, що греки своє поселення в Ніжині  організували ще на початку ХVІІ ст., тоді як масове заселення українських земель, інкорпорованих до складу Російської імперії, представниками  інших національностей, в т.ч. й греками, відбувалося упродовж ХІХ ст. У такому разі версія про грецькі корені, але переселенців більш раннього періоду заселення на території сучасного Ніжина (чи на околиці, в найближчих хуторах), більш достовірна. До того ж відомо, що у 1698 р., коли московський цар Петро І здійснював похід на Азов і будував кораблі у Воронежі, його сподвижник О. Меншиков займався заготівлею огірків у Ніжині.

На схід від с. Крути є лісове урочище «Грецьке». Ми припускали, що володільцями цих земель свого часу були греки, які постійно мешкали у Ніжині. І ця версія підтверджена у дослідженнях С. Токарєва, який виявив, що у 1737 р. у підданстві Миколи Хотія, грека за походженням, перебував 1 підсусідок у с. Крути прохорської сотні. Можливо, деревина використовувалася саме (зокрема й) для виготовлення бочок для засолювання огірків.

Інший аспект проблеми – щодо завезення «огірка кримського», «спорідненого сорту кримських огірків». На сьогодні немає даних про максимальну подібність, морфолого-ідентифікаційну спорідненість Ніжинського (місцевого) огірка і яких-небудь сортозразків (форм, популяцій) походженням з Криму або Греції чи аборигенних на цих територіях. Але ж за інтенсивного розвитку  аграрної науки у напрямі формування, вивчення та концентрації генетичних ресурсів у відповідних центрах зі всього світуу другій половині ХХ ст. такі аналоги однозначно мали б бути виявлені. Вірогідно, у даному випадку мова може йти лише про завезення вихідних форм, на основі яких шляхом поступового багаторічного добору була сформована  сортопопуляція Ніжинського огірка як прообраз сорту Ніжинський місцевий – такий, який дійшов до нашого часу (з певними видозмінами, звичайно, викликаними, перш за все, часовим чинником, але зі збереженням основних морфолого-ідентифікаційних ознак і якісних показників плодів у засолюванні). Можна припустити, що добір на засолювальний напрям був осмисленим, адже переважав із самого початку: солоні огірки були об’єктом торгівлі ніжинських купців (нехай і греків), а плоди даної сортопопуляції належать до морфотипу, за структурою м’якуша придатного до засолювання. У низці енциклопедичних довідників вказано, що «у другій половині ХVІІІ ст. населення Ніжина і прилеглих сіл почало вирощувати огірки уже  відселектованого місцевого сорту».

Про те, що на території сучасного Ніжина огірки вирощувалися здавна, свідчить той факт, що власне назва овочу «огірок» на цій території зустрічалася ще до ХVІІ століття. Навіть якщо припустити, що існуючий в ті часи  місцевий (аборигенний) сортимент був греками (поселенцями початку ХVІІ ст. або переселенцями другої половини ХVІІІ ст. чи більш пізніх часів) «забракований» (у що віриться мало, принаймні він міг бути в тій чи іншій мірі залучений у селекційний процес – неосмислений, спонтанний, спрямований, випадковий тощо), підґрунтя для вирощування огірка і зародження промислу, без сумніву, на даній території уже було підготовлене місцевим населенням. І, зрештою, не піддаються сумніву сприятливі для цього грунтово-кліматичні умови, особливості  хімічного складу води тощо.

Висновки:

— версія щодо грецького походження Ніжинського огірка, яка знайшла своє відображення, головним чином, у місцевій періодичній пресі, достеменно документально не підтверджена, а базується радше на основі усних переказів/легенд;

— вірогідно, засолюванням  огірка у даному регіоні місцеві (корінні) жителі займалися задовго до масового переселення греків у Ніжин у другій половині ХVІІІ століття (хоч не виключено, що представники даного народу поселялися на цій території і раніше) на основі тоді існуючого (дійсно місцевого?) сортименту;

— очевидно, саме у  ХVІІ-ХVІІІ ст. відбулася або заміна місцевого сортименту на завезену греками-переселенцями форму, що могла перевершувати тоді існуючий сортимент за засолювальними якостями, а згодом адаптувалася до місцевих умов і повністю потіснила раніше існуючі аборигенні форми, або останні брали участь у «створенні»/появі новітньої сортопопуляції із залученням «кримського» сорту;

— зародження огіркового засолювального промислу як «ніжинського соління» сталося раніше часів царювання Катерини ІІ, а розвиток (у значних масштабах, для торгівлі купцями, не важливо – греками, чи вихідцями із місцевого населення) – уже на основі ймовірно нового сортименту – популяції Ніжинського огірка, можливо, й  «грецького» походження, відбувся саме у кінці ХVІІІ ст.

(БЛОК)  Трохи історії*. (*Матеріал підготовлено за результатами історичних розвідок автора).

Початок розвитку засолювального виробництва у промислових масштабах біля Ніжина започатковано в 1788 році фірмою «Дмитрієнко-Коломак». Цього року місцеві купці піднесли ніжинські огірки в дар імператриці Катерині ІІ, яка їхала у  Крим. Після цього був виданий указ, згідно якого надалі до царського двору вимагалося доставляти огірки тільки «ніжинські». Продукція з Ніжина привозилася спеціальними кортежами. Продовжували постачати на продаж у Москву огірки і у ХІХ столітті, саме туди відправляли тисячі бочечок пікулів, а також «оцтових», «водянки».  Їх також возили на продаж у Константинополь, Німеччину, Англію, Австро-Угорщину і навіть у Китай. Особливо цінувалися у споживачів  маленькі бочечки на 60 огірків у кожній.

На кінець ХІХ століття  виробництво, переробка і експорт ніжинських огірків були на досить високому рівні. Так, у 1892 році в різні міста Росії було відправлено 10 вагонів огірків. На початку ХХ століття продукція з Ніжина продовжує поступати на світові ринки і вже тоді була відома у 56 країнах світу. Ніжинські огірки демонстрували на торгових виставках в Лондоні, Парижі, Стокгольмі, Хельсінкі, де вони одержували найвищі оцінки, що сприяло зростанню попиту.

Засолювання огірків не мало організованого характеру, тому дані з об’ємів  заготівлі на початку ХХ століття значно відрізняються між собою, часто вони суперечливі. Тенденції розвитку виробництва можна відстежити на прикладі конкретних переробних підприємств. У 1905 році приватною особою було організовано засолювальний пункт, що проіснував до Жовтневої революції 1917 року. Цей пункт вважався прообразом консервного комбінату, хоч офіційно його започаткування відносять до більш пізнього періоду – 1927 року. Назване підприємство засолювало щорічно до 75 вагонів (7,5 мільйонів штук) огірків. З 1917  до 1919 року засолювання огірків тут не було зовсім.

У 1920 році Ніжинський Упродком разом із Петроградською комуною відновив соління огірків і засолив їх 50 вагонів. У 1921 році тут почали засолювати м’ясо, тому засолювання огірків знову припинили. У 1922 році Райсоюз засолив на цьому пункті до 50 вагонів огірків; а у 1923 році пункт перейшов у володіння Сільгосподарсоюзу, який засолив у той рік до 30 вагонів огірків.

Крім цього підприємства засолювання проводили дрібні підприємства і приватні заготовлювачі. Так, напередодні Першої світової війни у Ніжині засолюванням огірків займалося 22 фірми. Найбільші з них: «Болдіна», «Москаленко», «Коломак». Тільки у 1913 році було експортовано 500 вагонів продукції. З 1924 року вирощуванням і засолюванням огірків в зоні почали займатися сільськогосподарські кооперативи. Тиск на приватних заготовачів з боку держави сприяв повному переходу промислу в кооперативний сектор.

Вже у 1929 році 91,7% соління огірків було зосереджено в кооперативах (у 1924 році в приватному секторі зосереджувалося 73,3% виробництва огірків). За ці роки виробництво огірків збільшилося на 1061 вагон, або у 9,8 разів, а посівні площі, зайняті огірком виключно Ніжинським, збільшились у 13,7 раза  і  становили 2250 га. Крім цього, з Ніжина експортувалися і свіжі огірки: в 1927 році – 16, в 1928 році – 20, в 1929 році – 18 вагонів.

У  середині 20-х років процес засолювання базувався на традиціях, що склалися у  переробній галузі. У діжки потрапляли тільки плоди сорту Ніжинський місцевий. Перед тим, як використовувати діжки,  кожну з них наливали окропом. І таким чином діжка не тільки випарювалася, а й вимивалась як слід. «Браковщики» приймали огірки і дуже уважно слідкували, щоб ні один не ніжинський огірок не попав до соління. Діжки з засоленими огірками лежали у дворі одну добу, щоб огірки просолились. На другий день ці діжки подавали до льодовні, де вони  лежали до вересня. Тут вони не кисли, а засолювалися і набирали  особливого смаку. Цим і славиться Ніжинський огірок.

Практично всі роботи на засолпунктах виконували вручну. Це  спричиняло великі труднощі для виробників. Наприклад, біля прохідної  збиралися до 500 підвід. Інколи  доводилося чекати  дві доби, щоб здати зеленець.

Ураховуючи попит на ніжинські огірки, місцева влада прийняла спеціальну постанову про розвиток огіркового виробництва. На початку 1927 року було вирішене питання про організацію Носівської дослідної селекційної станції, дослідного поля і будівництво великого механізованого засолпункту.

З будівництвом засолзаводу і створенням у цей період колгоспів і радгоспів почала формуватися ніжинська огіркова зона. З метою підтримання виробника і збільшення поставок  сировини з 1928 року на ніжинські огірки встановлюється стабільна  ціна. Так, водянка коштувала 5,0 крб. за 1000 штук, до цього часу ціна на неї становила близько 3 крб. (не «ніжинські» огірки коштували 1,5 крб. за 1000 штук). Виробникам «ніжинських» огірків гарантували також стабільне оподаткування  і незмінність інших умов фінансування. Така тенденція щодо ціноутворення зберігалася і в наступні роки. Дрібні фракції огірка оплачувалися значно вище.

Збільшенню кількості сировини сприяла практика укладання договорів на контрактацію огірків між засолпунктом і окремими виробниками. При складанні договору на контрактацію видавався аванс в сумі 100 карбованців на десятину, що складало приблизно 5–10 % від вартості продукції, яку планувалось одержати з десятини. Планова урожайність становила 75–100 тисяч штук з десятини.

Починаючи з 1927 року почала реалізовуватись програма, яка  сприяла відновленню «…ніжинського соління, щоб з предмету розкошу огірок ніжинського соління став предметом повсякденного споживання».

Якість продукції ніжинських огірків обумовлена декількома факторами:

— ґрунтами, на яких їх вирощували;

— водою, що використовувалася при засолюванні огірків;

— рецептами засолювання, що були нібито секретом ніжинських засолювачів;

— самого огірка як певного сорту, що, однак, проявляв свій вплив на якість готової продукції тільки у поєднанні з іншими згаданими факторами.

 Це підтверджується як науковими дослідженнями, так і практичним досвідом вирощування «ніжинських» огірків і є класичним прикладом того, що якість огірків знаходиться у  найтіснішій залежності від поєднання умов клімату і ґрунту.

Відносно огіркової культури у Ніжинській окрузі, Закревський Ф. писав, що вона займає монопольне становище, всі спроби вирощування Ніжинського огірка у  інших місцях закінчувалися невдало. Він пояснював це умовами ґрунту, підсоння і води. Справжній Ніжинський огірок може рости лише у радіусі 15-ти верст  навколо Ніжина. Кращими угіддями для вирощування сорту Ніжинський вважалися долини у заболочених заплавах річки Остер, що протікає через місто і район, а вирощені на «жирних» ґрунтах виявлялися нестійкими в засолюванні і часто через 2–3 місяці зберігання ставали пустотілими («хлопавками»).

З 1928 року активізувалися наукові дослідження Ніжинських огірків. У Ніжині працювала агротехнічна школа під керівництвом  О. Каменєва, де вивчали хімічний склад плодів, води та ґрунту як факторів впливу на кінцевий продукт переробки Ніжинських огірків. Дослідженнями встановлено, що особливість Ніжинських огірків полягає у більшому відсотку у плодах крохмалю та цукру  у порівнянні з іншими сортами, наприклад, відомим на той час В’язниковським, плоди якого мали у своєму складі 0,57% крохмалю і 0,81% цукру. Ніжинські відповідно – 1,14% і 1,12%. Процес засолювання огірків зумовлений молочнокислим бродінням («шумуванням»), під час якого цукор перетворюється переважно на  молочну кислоту – головну речовину, яка консервує огірки. Чим більше утворюється молочної кислоти, тим кращий смак огірків і тим вони триваліші у зберіганні.

Для проведення аналізу хімічного складу води проби були взяті в різних місцях міста: на вулицях Гербелівській, Йоффе, Богуна та з водотяжні. Встановлено, що на перших трьох вулицях вода не придатна для пиття, але саме вона використовувалася для соління. За даними проведених дослідів, у  цій воді в порівнянні з нормальною  питною  водою був більший вміст хлору – у  6–7 разів, закису заліза – у  25–30 разів, чим і пояснюється особливе значення її для засолювання. Дослідник ніжинського промислу Каменєв О. у 1927 році писав: «На місце того секрету, яким оточено було до цього часу справу соління Ніжинського огірка, ми ставимо точні наукові дані і приходимо до висновку, що збільшена кількість цукру в хімічному складі ніжинських огірків, зберігання їх в забитих діжках, в льодовнях, особливості місцевої залізнуватої та солоної води, а також особливості ґрунту, все це разом забезпечує ніжинським огіркам ту славу, якою вони користувались і користуються на території не тільки нашого Союзу, а й за кордоном» [10].

У 1962 році проведено сортооновлення Ніжинських огірків, після чого відзначається поступове погіршення сортових ознак і якісних показників сорту. Серед причин можна відзначити такі: завезення в зону інших сортів, що призводило до неконтрольованого перезапилення, організація первинного і елітного насінництва сорту за межами Ніжинської огіркової зони, недотримання технології вирощування тощо.

На початку 80-х років ХХ століття об’єми заготівлі огірків Ніжинським консервним комбінатом становили понад 11,5 тисяч тонн. На підприємстві виробляли близько 24 млн. умовних банок консервів, засолювали понад 6 тисяч тонн огірків. Близько 2 тис. тонн продукції надходило на експорт.

Ніжинські огірки, як практично всі інші місцеві сорти огірка, є складними популяціями. Більшість створених таким чином сортів з часом зникали, замінювалися іншими, деякі зберігалися і вирощувалися тривалий час. Причинами зникнення місцевих сортів могли бути: неспроможність самого сорту, недосконалість методів добору, випадкові обставини, завезення нового насіннєвого матеріалу в регіони, зміни погодних умов тощо. Так, опис Ніжинського» огірка, зроблений на початку ХХ століття, не співпадав з уявленням про сорт в 1936 році. Однак, зважаючи на вироблений  протягом декількох століть еталон ніжинських огірків (сорту і продукції переробки з нього), постійний цілеспрямований добір, можна припустити, що мінливість морфологічних ознак і технологічних властивостей у межах популяції була не істотною – вони відповідали класичній характеристиці і не виходили за межі сортотипу.

Робота зі створення сортів огірка ніжинського сортотипу здійснювалася у  багатьох науково-дослідних установах колишнього СРСР. У результаті були створені сорти, які набули поширення у  різних регіонах держави, в т. ч. і в Україні: Ніжинка, Ніжинський Кубані, Ніжинський 12.

Одночасно зі створенням нових сортів ніжинського сортотипу, поліпшенням їхніх продуктивних і якісних показників протягом ХХ століття на всіх рівнях постійно велась робота із підтримання чистоти сорту Ніжинський місцевий. Це було запорукою якості продукту переробки. З цією метою використовувались як традиційні, так і оригінальні прийоми і заходи: створення «заповідників» ніжинського огірка, заборона ввезення в зону насіння інших сортів тощо. У  цей процес були залучені  не тільки спеціалісти господарств, переробники, співробітники науково-дослідних установ, а практично все населення регіону.

Для збереження чистоти сорту на базі окремих сільськогосподарських артілей був запроваджений такий захід, як створення заповідників Ніжинських огірків, де також проводили певну селекційну роботу з поліпшення сорту. Обережно підходили до ввезення нових сортів, зокрема й з науковими цілями. 

У майже 200-річній історії вирощування Ніжинських огірків відомо багато випадків, коли поставала загроза існуванню цього сорту. Це були соціальні потрясіння, що призводили до зміни устрою життя в державі, і погодні катаклізми. Наприклад, у 1928 році температура повітря 8 червня  понизилася до –1,9˚С. Потім часто спостерігались роки з різкими перепадами температури: у  червні вона знижувалась до +8,8˚С, у  липні до +11,7˚С. Втрачалися сортові особливості, притаманні ніжинському сортотипу, внаслідок неконтрольованого перезапилення і недостатньої насінницької роботи, поширення хвороб тощо. Щодо останніх, то в кінці 40-х років ХХ століття огіркові плантації пошкоджувались мозаїкою. На рослинах, що захворіли, листя набувало плямистого (мозаїчного) забарвлення: нормальні зелені та темно-зелені плями чергувалися із світло-жовто-зеленими. Поступово листки жовтіли і відмирали. Плоди рябіли, втрачаючи нормальну форму. Збудник (вірус) вражав також гарбузи, махорку, помідори і інші культури. В 1950 році науковці Ботанічного саду Ніжинського педінституту провели значну роботу із збирання насіння огірків виключно зі здорових, не уражених мозаїкою рослин. До цієї справи були залучені спеціалісти, колгоспні дослідники, робітники, юннати та школярі району. Цінність зібраного насіння урожаю 1950 року, що був несприятливим для огіркових плантацій, полягала також у можливості відібрати найбільш морозостійкі та посухостійкі зразки. Ботанічний сад розпочав селекційну роботу зі збереження Ніжинських огірків, вивчення залежності якості плодів від умов зростання огірка.

У 1985 році розпочався занепад огіркового виробництва в зоні у зв’язку з поширенням захворювання пероноспороз (несправжня борошниста роса). Сорт огірка Ніжинський місцевий, а також більшість сортів, що вирощували на той час, виявилися нестійкими до даного захворювання. Цього року при плані 11300 тонн на Ніжинський консервний комбінат станом на 20 серпня надійшло лише 1737 тонн. З 1 по 4 серпня плантації огірка в регіоні повністю загинули. За період з 1957 року найменший валовий збір продукції, що надходив на промислову переробку, був у 1958 році і становив 3865 тонн. Ніжинський консервний комбінат у період занепаду огіркового виробництва в регіоні зазнавав значних збитків.

Подальша  доля славетного сорту

Важливим етапом у дослідженні сорту огірка Ніжинський місцевий у сучасних умовах є його реєстрація у Державному реєстрі сортів рослин, придатних для поширення в Україні. Це пов’язано з тим, що, згідно з чинним законодавством, сорти, які не внесені до Держреєстру, не можуть вирощуватись на території Україні. У 2009 році до Державної служби з охорони прав на сорти рослин Дослідною станцією «Маяк» Інституту овочівництва і баштанництва НААН була подана Заявка на реєстрацію сорту і визнання установи його підтримувачем. Згідно повідомлення Держсортслужби № 2297  за заявкою № 09035002 від 20.05.2009 р. ухвалена назва сорту огірка «Ніжинський місцевий». У 2015 р. науково-технічна експертиза сорту в експертних закладах системи державного сортовипробування завершена успішно і Державною ветеринарною та фітосанітарною службою України прийнято рішення про виникнення майнового права інтелектуальної власності на поширення цього сорту (Наказ Держветфітослужби №2620 від 30.12.2015 р.). Отже, сорт у 2016 р. офіційно внесено до Держреєстру, а підтримувачем сорту визнається Дослідна станція «Маяк» Інституту овочівництва і баштанництва НААН.

Відтак можна сподіватися, що славнозвісний сорт огірка Ніжинський місцевий, який був еталоном засолювального типу протягом кількох віків  до кінця ХХ століття, не залишиться тільки історією, він де-факто відроджений і збережений, триває масштабна селекційна робота щодо його поліпшення. Отже, відродження огіркового промислу на його основі (і новітніх формах ніжинського сортотипу з притаманними класичному сорту властивостями) – цілком реально. Стосовно новітнього сортименту огірка Ніжинського сортотипу, варто зазначити, що в останні роки до Державного реєстру сортів рослин, придатних до поширення в Україні, внесені селекційні розробки, створені науковцями ДС «Маяк» ІОБ НААН, а саме: гібрид Джекон F1, сорти Дарунок осені і Ніжинський дар, Ніжинський 23; гібрид Сармат F1 Еней,  передані до системи державного сортовипробування для проведення кваліфікаційної експертизи. 

Важливим напрямом діяльності науковців Дослідної станції «Маяк» Інституту овочівництва і баштанництва НААН є розроблення рецептів і способів соління плодів огірка, зокрема з використанням широкого асортименту пряно-смакових і ароматичних рослин конкурентоспроможних сортів, створених в установі, а також дикорослих видів. Так, на сьогодні отримано 4 патенти на оригінальні способи і рецептури соління, і така робота в установі продовжується. 

На багатьох науково-практичних форумах, конференціях, семінарах, Днях поля, виїзних дегустаціях, у яких беруть участь співробітники Дослідної станції «Маяк» ІОБ НААН, завжди представлені як посівний матеріал, так і ферментована продукція солоні ніжинські огірки, приготовлені за класичними і оригінальними експериментальними рецептами. Така інформаційно-роз’яснювальна робота серед виробників і приватних споживачів сприяє поширенню сортів і заохочує до класичного ніжинського соління плодів, а відтак – і відродженню традицій.

О. Позняк, Дослідна станція «Маяк» ІОБ НААН. Чернігівська обл.

ОСТАВЬТЕ ОТВЕТ

Please enter your comment!
Please enter your name here